“А се, мабуть, славний отаман Данило Череп, — здогадався Пинтя. — Але ж його живого четвертували, а голову на палі на торговиці[32] виставили! Аби нікому не кортіло в опришки йти. То се, виходить, їхні…” — від переляку Пинтя перехрестився.
— Так, лайдаку, се наші духи, — грізно подивився Череп на парубійка. — Не за те ми свою крівцю проливали, аби такі, як ти, нашим добром користали. Як не годен бути розбійником, то забирайся геть і не ганьби нашого звичаю!
— Маєш три дні! — додав Василь Зуб.
По сих словах вони наче розчинилися. Ватра враз згасла, і лише дим стелився по землі.
Уранці Пинтя встав з важкою головою. Він довго міркував над нічним видінням і вирішив, що йому, певно, бракує товариства, тому в нього й почалися марення. Але побачивши, що у ватрі згоріли полінця, які він учора припас собі на ранкове варіння юшки, став як укопаний.
“Значить, се мені не примарилося, — почухав він потилицю. — І хтось таки палив мою ватру!” Він присів на колоду і задумався.
— Ну що ж! Раз мене посвятили в розбійники, то відступати вже нікуди! — промовив уголос і натягнув козячу шапку до вух.
Пинтя запер Маню в печері, кинувши їй великий оберемок трави, свиснув пса і рушив у долину. А оскільки він не знав, куди йти, то вирішив спуститися у Три Пеньки.
Дізнається, що сталося з Янком Причмеленим, як здоров’я пана економа і, нарепггі, - як ся має нанашка Зубаня. А заодно, може, який-небудь подвиг здійснить.
Спускатися вниз було значно легше. Та й провівши кілька місяців на полонині, Пинтя тепер рухався швидко і нечутно. Під вечір він був над селом і здалеку зауважив овечу отару.
— Таки викрутився! — зрадів від душі Пинтя, наперед тішачись зустрічі з вівчарем. — Ото Янко здивується, побачивши мене опришком!
Люципер аж скавулів, пізнаючи рідні місця.
Григір про всяк випадок вирішив діяти обережно. Нічна пригода навчила його тримати вуха нашорошеними. Тому він наказав псові сидіти тихо, і той з розумінням захекав, висолопивши язика.
Тим часом споночіло. Вівці вже були у кошарі. Біля колиби горіла ватра. Вівчар, очевидно, був усередині. Пинтя підкрався до колиби і лише хотів встромити голову всередину, аби налякати Причмеленого, як ззаду щось гепнуло його по потилиці.
— Ого! Зломився! — пролунав незнайомий голос.
Хитнувшись, парубійко обернувся і побачив навпроти себе незнайомця, який тримав у руках товстезного зламаного дрючка.
“Ой-мой! Не дадуть і подвиг здійснити!” — подумав Пинтя і завалився на траву. Люципер, як не дивно, навіть не гавкнув, спокійно спостерігаючи за цією розправою.
Врятувала парубійка козяча шапка вуйка Мухи. Інакше голову від такого удару забило би йому в плечі. Пинтя отямився у колибі. Незнайомець поїв його молоком.
— Ти хто? — ледве ворушив губами Григір.
— Іван Качулка! — весело вигукнув високий білочубий хлопчина.
— Воно й видно, — в голові Григора боляче тенькнуло.
— А що ти тут робиш, Качулко?
— Пасу вівці його милості пана Бебекала!
— А де Янко Причмелений?
— Його забрали до темниці за те, що побив панського економа.
— А Шикарош як ся має? — розпитував крізь біль Пинтя.
— Відтоді як його відлупцювали, став на одне око кривий! Дав би Бог здоров’я Причмеленому!
Пинтя задумався.
— Паночку, а ви справжній розбійник? — несміливо запитав Качулка.
— Хіба не бачиш? — скривився Григір.
— То ви тойво… Не гнівайтеся на мене. Я думав, що ви — злодій. А ви, виявляється, розбійник. А я розбійників дуже поважаю! — покосився Іван на пістолі за чересом Пинті.
— Воно й видно, — потер чоло Григір.
— Паночку, а ви візьмете мене у розбійники?
— Тебе?! — мало не захлинувся молоком Пинтя.
— Так! Я все життя хотів бути розбійником. Я дуже сильний.
— Еге ж! — зітхнув Пинтя.
— Я і вівчарити пішов, бо пан економ розкричалися, що, видно, знову опришківська банда у горах завелася. Інакше би його нізащо не подужали.
— Дурний твій економ, як і його вівці! Я його сам побив, — похвалився Пинтя і відразу пошкодував.
— Ади! — захоплено вигукнув Качулка. — То як вас, паночку, величати, аби я міг усьому селу розказати?
— Пинтя, — нахмурився Григір, згадавши нанашку.
— Пин-тя, — зачудовано промовив вівчар, наче пробував це слово на смак. — Я вже десь чув се ім’я. Певно, ви вже, паночку, багато подвигів здійснили, що слава про вас дійшла і до наших Трьох Пеньків.
“От Качулка так качулка! — подумав Григір. — Дав Бог здоров’я, та не дав голови: таж тут півсела Пинтями записано”.
— То як, паночку, візьмете мене в розбійники? — пристав до легеня вівчар, як воїн до кожуха. — Я всю роботу знаю. Буду вам першим помічником.
“Уже мене Бог побив з одним помічником — Люципером! — подумав Пинтя. — Коли мене б’ють, то він завжди в холодку відлежується. Добре, що хоч лупцювати не допомагає!”
— То що, паночку, берете? — весело підхопився Качулка.
— А що я з тебе буду мати? — запитав, поволі підіймаючись, Григір.
— Як що?! Можете всю отару забрати!
— Отару? А й справді! — замислився Пинтя, згадуючи, що старий Муха розповідав, що на зиму опришки приганяли собі вівці до зимівника. Аби потім півроку дурня валяти.
“О, та се ж буде мій перший подвиг! — раптом прийшла йому в голову щаслива думка. — Покарати пана Бебекала та його економа, кровопивцю Шикароша, — хіба се не славне розбійниче діло?”
— Гаразд, Качулко, — зробив Пинтя серйозне обличчя, — візьму я тебе у розбійники. Але спершу будеш випробування проходити. А там побачимо.
— Ура! — закричав на всі свої кінські груди Качулка. — Слава отаманові Пинті!
Від такої похвали Григір зашарівся, як дівчина. Однак йому було дуже приємно.
А вранці вони утрьох з Люципером погнали череду пана Бебекала на Чорну полонину. Перед сим, правда, отаман ножем вирізав на пеньку напис: “Тут був Пинтя”. Навіщо — він і сам не знав.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Ой гайдуки пана дуки, не в'яжіть ми[33] руки:
Самі будете рубати смереки та буки.
Його милість пан Бебекало мешкав у Трьох Пеньках, хоч до його маєтності належало ще дев’ять сіл в окрузі. Він уважав себе людиною дуже культурною, начитаною і передовою. Навіть грав у шахи і писав листи до столиці, хоча й з помилками. Тому щиро гадав, що всім його підданим вельми пощастило з таким господарем.
Його кам’яний будинок стояв на узгірку і був не тільки найбільшою спорудою у Трьох Пеньках, а й однією з найпишніших у тутешніх околицях. Кращий маєток мав хіба що пан Нагаєвський, але в того було ще й на чотири села більше. Ця думка дуже непокоїла пана Бебекала і часто не давала йому спати.
— Чому? Чому?! Чому?!! — бив він чолом у хвилини безсоння перед образом Миколи Чудотворця. — Чому у Нагаєвського, цього дурного і пихатого індика, аж на чотири села більше?! Зроби, святий Миколо, чудо! Прошу тебе!
Та Миколай Угодник глибокодумно мовчав. Через кілька хвилин Бебекало позіхав, шкрябав черево і, важко зітхнувши, човгав м’якими капцями до свого ліжка, де, як завжди, хропіла висока, мов вежа, пані Бебекалиха. Вона принесла своєму чоловікові у посагу[34] половину маєтності, але Бебекало вважав, що його п’ять сіл були значно кращими за п’ять жінчиних. А тому не проминав нагоди їй відімстити. Але тишком-нишком, бо боявся суворого голосу і твердої руки своєї тещі.
Тому зараз він закрив носа дружині двома товстими пальцями, і та через хвилину голосно зойкнула і, глибоко хапнувши повітря, очманіло сіла на ліжку.
— Що сталося, серденько? — запитав дружину з лукавинкою Бебекало.
— Ой! — не могла відійти та, тримаючись за серце. — Мені снилося, ніби я тону у нашому ставку.
— Се, мабуть, на щастя, — підбив подушку Бебекало і підтягнув нічний ковпак на голові. — Дурний спить — дурнеся снить! — промурмотів він собі, задоволено закрив повіки і підтягнув ковдру до самої шиї.