— Я тебе хочу попередити, що за справедливість я буду боротися до останнього. Це місія не лишень моя. Це місія віків.
— Згоден.
— Тільки ми знаходимо жінок — наші дороги розходяться...
— Жінок?.. — перепитав Лев.
— Так. Це і є перший промах.
Ярема відімкнув сейф. Вийняв звідтам флешку.
— Зараз побачиш, — сказав і нервово вищирився на Безрукого: — Скажи, хай увімкнуть електрику!..
— Думаю, заряду акумулятора ноутбука вистачить, — спокійно мовив Лев. — Мало що з тої флешки може вискочити. Зараз така техніка, що хай сховаються святі зі своїми дивами...
Лавник, на диво, покірно ввімкнув ноутбук.
Лев побачив, як дуже красива жінка прокрадається до сейфа, який красується у всій величі перед ним, уводить коди, потім допомагає ключем, відмикає його, дістає безруку ляльку-мотанку, лезом розпорює їй живота, виймає нутрощі з клаптиків тканини й ниток, знаходить жмут волосся, спалює його тут же на керамічній таці, попіл розвіює за вітром на балконі. Повертається, акуратно запихає нутрощі в ляльку, зашиває, ховає у сейф і зникає...
— Лялька? З мого сховку? — запитав Лев.
— Так.
— Що зробила жінка?
— Ліквідувала з тобою зв'язок. За допомогою того жмута твого волосся, замовленого, звичайно, я читав твої думки... Так вирахував пацана і бабцю. Про відьму здогадався, фактично, сам. Якби не це — таксист був би мій давно... Не треба було б нічого видумувати. Тебе б уже смакували хробаки, а я б насолоджувався вічністю... З нею... Я її полюбив більше, ніж душу. Довіряв на тисячу. Навіть не дуже намагався влазити їй у голову... Хоча, варто визнати, вона й не впускала... Тепер можна тільки здогадуватися, чому...
— Ти хочеш сказати...
— Так. Я припускаю, що моя Зоряна і твоя Марі — компаньйони. І діяли заодно. І зробили свою справу «на відмінно». Залишилася одна душа. В нас нічия. Якщо ми до передбаченого договором часу не підпишемо душу, згинемо обоє... І... — Ярема зробив затяжну паузу, — не здивуюся, якщо вони знають, хто останній клієнт. Завдяки тобі... Правильніше, завдяки тій чортиці Марі, що розвела тебе, як лоха...
— Не може бути... — Лев виглядав дуже спантеличеним.
— Вони зникли в ту саму ніч... До речі, ця твоя лікарка мені до болю знайома... Переконаний... Але не можу пригадати, звідки... Надіюсь, із попередніх життів...
Сонце зазирнуло у вікно. Починався новий день. Ніс життя... Комусь щасливе, когось мав гартувати... Когось народити, когось забрати...
— Не вірю, — бурмотів під ніс Лев.
— Думаю, є хтось третій, ну, з таких самих «вибраних», як ми, кому потрібна поразка нас обох... — зробив висновок Ярема. — Все, Безрукий, більше я нічого не знаю і бачити тебе більше не хочу. Якщо зможу сам тебе добити — доб'ю... Заберу в тебе душу і вкину на ті кляті ваги собі на радість... Не зможу, зрозумію, що небезпека грозить мені в першу чергу — звернусь до тебе за допомогою... Не дурень же... Та й ти також... хороший. Визнаю... Шкода, що із запізненням... Може, не був би такий наївний і довірливий, уже б раював... Що роблять ті баби!..
— Віддай ляльку... — мовив Лев.
Лавник вийняв її з-під подушки. Який сенс тепер було ховати її у сейф.
Безрукий обернувся і пішов, притуляючи до серця безруку ляльку, змотану на радість чи біду, чи для чогось, що треба творцеві... Питання лишень: хто творець?..
— А знаєш, колего, — почув за собою Лев. — А я тепер навіть не упевнений, що... мені потрібна та... вічність...
Безрукий Лавникові не вірив. Бо відтепер не вірив нікому. Навіть собі. Навіть...
Обернувся. «Повернення ката стане твоїм вічним судом» — прочитав свіжий напис на дверях. Пахло кров'ю. За хвилину напис прочитав Лавник. Йому запахло смертю. Страх реанімаційним розрядом пробігся по тілу судді...
44
Їх було п'ятеро. Безрукий і четверо його найкращих учнів. Лев колись учив хлопців бойового гопака. Всі вони були з різних груп і мали якісь фізичні вади. Познайомилися цієї ночі, яка швидко зробила їх єдиною командою.
— Дякую, друзі, — Лев сидів на передньому сидінні УАЗика напівобертом, щоб усіх охопити увагою. — Я гордий за вас... Чесно кажучи, приємно до сліз. І навіть не тому, що ви допомогли мені. Дуже... А тому — що не відмовили. Це велика сила — піти туди, не знати куди...
Хлопці виглядали щасливими. У них був такий піднесений настрій, що будь на то Божа воля, — завоювали б півсвіту.
— Учителю, — мовив водій, низькорослий білявий чоловічок, що шкутильгав. — Ти з потенційних наркоманів, алкоголіків та жебраків, що не мали краплі віри в себе, зробив нас людьми. І ми чинили, як люди. Ми вже встигли перезнайомитись. У кожного є сім'я, діти, дах над головою, робота, достаток... Сила твого духу піднесла дух наш... Так що... ми на зв'язку. Вічному...