Поки вундеркінда гнало додому передчуття незвіданого, Лев провалився у дитинство і мріяв, як п'ятирічний хлопчисько. Чи то лялька вплинула, чи просто найшло, але так було йому добре, такі райдужні картинки мелькали в уяві, що в мріях з минулого забувся, заснув, і проспав, як дитя, майже добу, поки не розбудили його водночас грюкіт у двері, мобільний, хатній та дверний дзвінки.
На порозі стояв Борис.
— Ти чого повернувся? — запитав Лев.
— Я вже думав, що ви дуба врізали, чесно кажучи. Товчу двері півгодини, як дятел, а ваша сусідка мучить телефон...
— Щось забув? — белькотів спросоння Лев.
Вундеркінд принюхався.
— Ви пили? — запитав.
— Ні, приліг на хвилинку.
Борис голосно розсміявся. Він, до речі, так голосно і щиро навчився сміятися в Безрукого. Такий сміх приносив неймовірне задоволення. Він наче сам себе заряджав і витав у повітрі, відлунюючи радістю.
— Ясно. Вирубалися. На хвилинку. Психіка не витримала навантаження. І тіло з голоду схиріло. Добу ви проспали, шановний Леве Львовичу, а не хвилинку! Добу! Так що впускайте до хати, буде зараз вундеркінд таємниці розкривати! — заговорив віршами Борис. — І буде вас годувати! — Він виклав з пакета батон, кефір, голландський сир, масло, каву і чай.
— Я не можу їсти, — сказав Лев. — Мені ще багато чого не відкрилося.
— Їжте, — заохочував Борис. — Ваші двері — я. І вони вже прочинилися... Але їжте повільно, не жадібно, щоб не вдавитися...
Безрукий не довго ламався, наліг на харчі, аж за вухами лящало.
— Чому не взяв трохи ковбаси? — запитав, погладжуючи живота.
— Ви готові слухати? — хлопець навчився не зважати на Левові теревені, коли вчував у них глузливі нотки.
— На всі сто, — відповів Лев. Його жартівливий настрій зник, як дим у кухонній витяжці, він запарив кави, смакував кожною краплиною, задоволено посопував...
— Так от: озброївшись Інтернетом та деякими секретними базами даних, поцупленими в однієї близької мені особи...
— Мами!.. — не втримався Лев.
— Ні, не мами. І не перебивайте, будь ласка, бо моя серйозність не награна... — і продовжував: — Яка теж не знати в кого їх поцупила, я дізнався таке. Перше. Богданів Козаків дуже багато. Список з адресами у мене роздрукований. Якісь конкретні відомості виявити на даний час не вдалось.
— Офіційно він небіжчик... — нагадав Безрукий.
— У тому-то й справа. Будемо це враховувати при пошуках. Мертвих у реєстрі не маю. Тільки живих. Можливо, народжених. З'ясую... Друге: Зоряна Войтович — подружка судді. Родом з Буковини. Батьки досі вчителюють в одному із сіл. Живуть разом з сином та невісткою. До батьків навідується регулярно — раз у три місяці. Після закінчення школи вступила в Львівський ветеринарний інститут. Не закінчила. Не через неуспішність — хвостів не було. Причина невідома. В гуртожитку не жила. Знімала квартиру. Сама. Без господині. Неодружена досі. Сусіди жодного разу не бачили, щоб до неї заходили чоловіки. Жінки бували теж зрідка. Швидше за все — співробітниці. Некомунікабельна. Непривітна. За словами тих же сусідів, не віталася ніколи ні з ким, на привітання не відповідала. Працювала офіціанткою в ресторанах. У жодному довго не затримувалася. 20 грудня 2012 року полетіла у Варшаву. Як турист. Опівночі 21 грудня прямо з аеропорту була госпіталізована. Причина — втрата свідомості. Поки довезли до лікарні — очуняла. Після надання медичної допомоги відправлена до Львова автобусом — лікарі не дозволили летіти...