— Я, — зробив уперед чоловік з порепаними долонями.
Люди тихенько почали виходити з кабінету — самі, ніхто їх про це не просив.
— Присядьте, — запропонував сільський голова. — Слухаю вас.
— Я дослідник. До мене випадково потрапив ось цей документ. Що ви можете сказати?
Голова опустив очі.
— Це документ небіжчика, — сказав. — Син з дружиною і немовлям Маруньки Козачихи загинули в автокатастрофі. Давно. Малому було півроку. Стара й досі жива. Каже — не вмре, бо має таємницю...
— Можу її побачити? — запитав Лев.
— Я підвезу, — голова махнув через вікно у бік древньої «Ниви».
— Дякую, — заперечив Безрукий. — Я хочу пройтись. Тим більше, у вас люди...
— Так, — голова знову збагрянів. — Землі не поділять. Навалом — бери, скільки хочеш. Поля лісом заростають. Ні, саме одного куска вчепились...
— Чому?
— Легенди ходять, що він щасливий. Має охоронця земля. Привид бродить там ночами. Кучерявий, із сокирою... До речі, і Козаків твоїх, — голова кивнув на свідоцтво, — згадували нині люди. Казали, що Іван із сім'єю розбився саме в той день, коли відмовився від свого кусня тої землі... Отак...
— І що ви будете робити? — Безрукий через вікно вивчав хвилювання натовпу.
— Слухати. І мовчати. Я ж не можу догодити всім... Перешумлять. Якийсь час буде спокій. Так дотягну до пенсії. Не дам нікому — не хочу на старість збирати прокльони і сварити між собою людей. Людям легше, коли ніхто не має... Так чомусь є... Я стільки надивився за життя, що коли бачу, як хто пре до сільради, зразу можу по ходьбі передбачити, з якого питання. Деколи доводиться ховатись... Під сходами. Як дітвак... А що?..
— Не сперечаюсь, — мовив Лев.
— Підете прямо по дорозі. Перший поворот праворуч. До кінця вулиці. Побачите хату у вербах. На воротях сперту Маринку. Вона чекає... Зрештою, вам мали пояснити. Дзвонили ж... — Лев спідлоба глянув на сільського голову, але змовчав — сила роду манила, як світло метелика...
Ніколи не думав Безрукий, що то так трепетно — іти стежками батьків. Він був переконаний на всі проценти, що є в світі, що ця дорога пам'ятає ступні його мамочки й татка, бабусі й дідуся, всіх предків, яким судилося залишити тут свій слід і піти в небо...
Здавалося, вже тут був. Навіть яму обривисту на узбіччі передбачив. Верби нестрижені навколо обійстя показали ще здалеку свої закошлані голови.
Маленька згорблена бабуся, сперта на дві палиці, дивилася удалину і доживала життя у чеканні. Її голова мала віру, яка й тримала її на світі білому і не дозволила збожеволіти.
У Лева тремтів голос. Привітання вийшло глухим, порожнім, наче з того світу.
Бабуся зблідла, усміхнулась, заметушилась і застигла на брамі, переводячи подих. Палиці попадали на землю. Лев поспішив їх підняти. Сказав:
— Я Лев Безрукий. Дослідник. Етнограф. Вам допомогти?
— Ні. Я сильна, — сказала бабуся. — Просто мені привидівся син...
— А... я взагалі-то... до вас, — промимрив Лев. — До мене випадково потрапило свідоцтво... — він перебирав у руках книжечку, не знаючи, що з нею робити.
— Ходімо до хати. Я візьму окуляри. Мені снився дуже гарний сон... — не дала договорити Маринка і, перебираючи почергово палицями та неслухняними дерев'яними ногами, почовгала до східців. — Коли була молода, — розказувала передихуючи, — сама просила свого Богдана зробити високі сходи. Гарно так. Уранці, до сходу сонця, на підвищенні. Навіть посварились із ним через ті сходи. А тепер... Він відпочиває, а я мучуся... Кожна така вилазка — знущання з болячок...
У коридорі було холодно. Бабуся почовгала далі.
— Я палю в одній кімнаті. Бережу дрова, — пояснила.
Пічка була змайстрована так, що на ній можна було і грітися, і варити їсти. Бабуся підкинула два поліна, поставила чайник. Відкрила тумбу під затягненим павутинням телевізором, знайшла окуляри.
— Я павутиння не знімаю, бо павуків бити не можна, — пояснила. — Бо павуки приносять добрі новини... Що ви там маєте, казали?..
Лев подав Маринці свідоцтво про народження. Вона взяла його, піднесла до очей. Понюхала, погладила. Руки затрусилися, голос затремтів.
— Пахне моїм онучком. То Богданчикове свідоцтво. Ми разом з сином ходили в сільраду його реєструвати. Я тоді вчителювала. Школа поруч. Забігла порадіти, — бабуся втерла сльозу. Де ви його взяли?
— Як би вам сказати... — почав Лев.
— Як є...
— Знайшов у квартирі, яка дісталася мені у спадок від покійної господині...
— Ви мені свідоцтво залишите?
— Так, — відповів Лев.