«Спокійно, — підбадьорювала себе Доля, — треба всього-на-всього знайти початок, хоча б один, і помаленьку все піде; головне — не метушитися, не панікувати...»
Зателенькав прямий телефон з Верховної Канцелярії. «Гаплик», — подумала Доля і приклала, наче пістолета, тремтячу трубку до скроні. Почула мелодійний голос секретарки:
— Шеф казав не коригувати Львів. Самі заварили, самі хай і їдять, — Доля заплющила очі, її вмить залишили сили, нервова напруга спала — і все, зосередженості наче не було. — Шеф чомусь такий заінтригований, — додала секретарка, — поводить себе, як дитя, що переглядає новий мультик...
— Дякую, — Доля ще раз переконалася, що від долі не втечеш, бо знала все ж таки, що проблем у неї не буде, що вирішиться все само собою, але чомусь переживала... Поводила себе так, як у критичні моменти життя люди — боялася надуманого страхітливого майбутнього...
Земля спокійно крутилася навколо своєї осі, чесно виконувала свою роботу, ні на мить не сумніваючись. Бо одного маленького сумніву достатньо було б для кінця світу, і ніякі пророки цього не засікли б. Коли б не жили і скільки б дару не мали — не дано людям знати те, про що не відає навіть Бог... Напевно...
— Кожна мить творить наступну — і це класно! — випалив раптом на радощах Борис і заробив захопливий погляд Лева.
— Мені б твого оптимізму, — сказав, — я б гори перевернув.
— Не прибідняйтесь, Леве Львовичу. Ви їдете перевертати віки, а згадуєте гори, які для вічності — пилинки... А мені б вашу силу, я б...
— Не ґвалтуйте голову дурними фантазіями, — втрутився в розмову таксист Юра, — бо у кожного сила — своя...
Ніхто з ним не сперечався. Далі їхали у мовчанці.
Є таке гарне слово — епіцентр. Словник пише, що це «місце на поверхні землі, яке знаходиться безпосередньо над або під вогнищем якихось руйнівних сил». Так-от: навіть павуки втікали з відпочинкового комплексу «Мрія», так той епіцентр давав про себе знати, наплодивши навколо атомів вибуху.
З'їхали з дороги. Вимкнули фари. Машину замаскували в лісі, добре пообдиравши об рогаті стовбури дерев. На диво, таксист не сабанив.
— Тато просив вам допомогти. Казав, після «прощення» йому так легко, що літати хочеться...
— Я радий, — відповів механічно Безрукий. Його голова була зайнята іншим. До нього почала доходити вся важливість ситуації.
Комплекс жив своїм життям. Припарковані машини. Крики, вигуки, радість, сміх. Закохані пари, відпочивальники, що пісяють під ліхтарями. Все звично, буденно, так, як має бути...
Будівля з бабусиної світлини чітко запала в пам'ять Лева. Наче була сфотографована вдруге. Двічі прогулявшись навколо комплексу ходою захмелілого відпочивальника, Безрукий безпомилково вирахував потрібні йому двері. На них великими буквами було написано: «ВХОДУ НЕМАЄ». Безрукий краєм вуха вловив шум автомобіля. Пірнув у ялівцевий живопліт. У темряву біля дверей вклинилося чорне авто з вимкненими фарами і ніжним тремтінням мотора. З машини безшумно вийшли п'ять чорних тіней. Одна з тіней розстебнула блискавку на грудях і вийняла з прихованої кишені масивного ключа. Замок заіржавів і наробив такого ґвалту у нічній тиші, наче грім з ясного неба розбудив стару каменоломню. Двері важко подалися ззовні, розриваючи важке павутиння. Четверо шмигнули у щілину і потягнули за собою двері. Ключ залишився у замку.
Авто дуло собі в ніс там, де зупинилось — двигун ганяв паливо по судинах чемно і вправно. Лев приготувався до стрибка. Але в самому зародку стрибок перервала тінь, що не знати звідки з'явилася перед Безруким і вп'ялася у груди. Лев зреагував миттєво. Через секунду збоку стогнало скручене створіння. Це був Борис. Він кривився, як середа на п'ятницю.
— Ти що?.. — засичав на нього Безрукий з піднятою для удару рукою, ніби хотів добити зіжмаканого очкарика, щоб не ліз поперед батька в пекло.
Вундеркінд міг лише стрельнути очима у бік будівлі. Було темно, погляд цей Лев уловив швидше інтуїцією, ніж зором. З авто вийшов ще один велетень, чорний з ніг до голови, перекрутив двічі ключа, смикнув за ручку, щоб переконатися, що двері намертво замкнені, укинув ключа у таку ж нагрудну кишеню, сів у авто. Рухи його були чіткими, як у танцівника. Авто не розвертаючись попливло вперед, ховаючись за рогом будівлі.