Наталя до болю зчавила скроні і вперше спіймала себе на тому, що цей жест вона перейняла від мами…
На будинку міськвиконкому пробив годинник. Йото передзвін заглушила пронизлива сирена «швидкої допомоги» — десь щось трапилося.
Наталя встала і пішла до огорожі.
Минаючи громаддя готелю, вона здалеку побачила Лежнєва — він простував до головного входу. Хотіла гукнути його, та не наважилась…
У холі шостого поверху, незважаючи на пізній час, перед екраном телевізора сиділи любителі боксу — передавали фінал командної першості республіки. А що більшість мешканців готелю вже спали, звук вимкнули, і глядачі «уболівали» навздогад — незрозуміло було, хто від якої команди виступає. Лежнєв здивувався, помітивши серед «болільників» капітана Кравчука. Той саме сперечався з благовидним сухорлявим дідусем.
— Б’юсь об заклад, — казав Кравчук, — що темна майка нокаутує світлу в другому раунді.
— Ви нічого не тямите в боксі! — сердився дідусь. — У світлої майки висока техніка. А темною тільки килими вибивати. Погляньте! Хіба так ідуть на зближення? Це ж не бокс, а танковий таран! Ага, дістав, мамуло!
— Товариші, тихше, — осадила сперечальників чергова по поверху. — Майте совість, година ночі.
— Ну, то хто дістав? — стишивши голос до шепоту і все-таки зумівши вкласти в нього єхидні нотки, спитав Кравчук. — Ваш світлий б’є темного своїми боками. Бачите? Бачите? Чудовий хук. Ну, ще раз! З лівої! Отак його! Зроби з нього блазня!
Побачивши Лежнєва, Кравчук знітився, підійшов і по-військовому осмикав піджак, хоча на ньому був цивільний костюм.
— Чудова річ телевізор, — винувато всміхнувся він. — Десь за сотні кілометрів б’ють людину, а ти маєш насолоду.
— Ви ждали мене? — не прореагував на жарт Лежнєв.
— Так.
Лежнєв узяв у чергової по поверху ключ од свого номера, кивнув Кравчукові:
— Ходімо.
У номері Кравчук вийняв з кишені невелику коробочку, в які звичайно упаковують обручки та наручні годинники, поклав на долоню, відкрив. На подушечці лежали золоті сережки, оздоблені досить великими коштовними каменями.
— Що це? — спитав Лежнєв.
— Два брильянти по десять каратів. Тиждень тому якась Тамара Ільківна приватно замовила одному неперебірливому ювелірові оці сережки. Брильянти, певна річ, її. Просила зробити до сімнадцятого, бо в цей день вона виїжджає.
Лежнєв узяв сережки, оглянув їх.
— Хто ця Тамара Ільківна? — спитав він, бачачи, що Кравчук жде не діждеться запитання.
— Прізвища не назвала, — Кравчук зробив багатозначну паузу.
— Як же вона довірила ювелірові таку цінність?
— Ювелір по-своєму чесна людина; без цього в їхній професії не можна. Що ж до загадкової Тамари Ільківни, то тут є зачіпка: вона прохопилася словом, що її чоловік завідує магазином.
— Ну, не така вже й загадкова ця ваша Тамара Ільківна, — мовив Лежнєв. — Ім’я, по батькові назвала, про чоловіка розповіла.
— Я ж не кажу, що розшуки втомили мене, — трохи образився Кравчук. — Правда, сьогодні я примусив працювати понадурочно всіх кадровиків сосновських торгів, але завмага з дружиною Тамарою Ільківною знайшов. Це відомий вам Нетреба Ярослав Степанович. Серед усіх завідуючих магазинами тільки він має дружину Тамару Ільківну. Ще одна обставина: подружжя Нетреб у суботу їде за кордон. У них туристські путівки за маршрутом Чехословаччина — Австрія.
— Так, так, — мовив Лежнєв, ще раз оглянувши сережки. — Коли Тамара Ільківна повинна прийти по них?
— Уранці сімнадцятого.
— В день від’їзду?
— Виходить, так.
— Цікаво… Поверніть сережки ювелірові і встановіть спостереження — можливо, вона прийде раніше.
— Зрозуміло, — сказав Кравчук. — А що робити з цим?
Він подав Лежнєву якогось листа. Судячи із штемпеля на конверті, листа надіслали авіапоштою з Москви 13 серпня, тобто менше ніж добу тому. Адресовано його на Сосновський головпоштамт, до запитання Білоцерківському І. С. Прізвище й ініціали збігалися з останнім «псевдонімом» Вукаловича. Лежнєв розгорнув листа. Від нього тонко пахло жіночими парфумами.
«Мій дорогий!
Дуже хочу бачити тебе. Але обставини складаються так, що зараз приїхати не можу. Зроблю це в кінці місяця. Благаю, будь обережний. Не вір Славці — він підступна людина. Може, не кліпнувши оком, продати. Якнайшвидше кінчай з цим… Велике спасибі за посилочку.
Люблю. Цілую тисячу разів.
Твоя К.»
— Може, тут якась помилка? — спитав Кравчук. — І це не той Білоцерківський?