Укрліт теж не минула без несподіванки. Ірка забула свого підручника і позичила в Іваненка. Хай би, але ж тепер Софійчина книжка — на двох.
— Не сподівалась, Дмитре, що прийдеш без книжки! — дорікнула вчителька.
— Вибачте, буває… — промурмотів Дмитро, спалахнувши по самі вуха.
Софійка ледве стрималась, щоб не виказати справжньої винуватиці. Точно лунь!
Лишалось пересидіти фізкультуру. Справді пересидіти: коли Софійка взялась діставати з пакета форму, там виявилась тільки спортивна кофта, а замість решти… Іграшковий ведмедик і пляшечка з молоком! Рос-тикова робота! От шалапут малий! Невже до баби Валі мама понесла його з Софійчиними кросівками?
Спішно запхала те добро назад у пакет (не всі ж мають почуття гумору!). Доведеться стирчати на лавці штрафників. Фізкультурник, який досі пробачав їй (що правда, то не гріх: забувала форму й раніше) та іншим дівчатам таку недисциплінованість, нині був сердитий. Адже через мжичку не зміг повести школярів на стадіон, а через якісь непередбачені зсуви у розкладі якраз мусив провадити урок у двох класах одночасно: в сьомому «А» і сьомому «В».
Трохи нудно і дуже твердо, але в штрафному сидінні є свої плюси. Наприклад, можна від стежити, що веківські хлопці спортивніші за аківських. Дмитро Іваненко — той узагалі суцільна спритність і грація. Вадим Кулаківський у баскетболі не дуже, але який же фірмовий прикид, як поважно себе несе! Чемпіон! Олімпієць!І всі підігрують! Недарма й вона колись клюнула… Е ні, он той високий аківець — його всі знають за оригінальним прізвищем Альбабарін — усе намагається Вада штовхнути, підчепити, принизити. Ех, учився б із ними Сашко Фадійчук: той показав би, хто справжній чемпіон! Колись, як ще в одному дворі жили, ніхто з паруботи обігнати його не міг!
…О, гля, що робиться: частина підпорядкованих Кулаківському векіців уже переметнулися в ад’ютанти до алі-баби! Та її Чорнобілка, коли їй дають шмат ковбаси й наказують служити, і то поводиться з більшою гідністю! Чують силу? От вам і чоловіча дружба!
— Щоденника неси! Чи я по-китайському говорю? — кинув Софійці фізрук, минаючи її лавочку. Чи не вшосте за півгодини!
Вони що, змовились проти неї? Ну принесе, принесе вона йому того щоденника!
Не тямлячись від праведного обурення, летить до виходу. Біжить коридорчиком, влітає в роздягалку…
У роздягалці її зустрічає темрява й дівочий вереск. Кого це вона тут наполохала?
Вмикає світло. У кутку збились докупи троє: Ірка Завадчук з аківками Лізкою та Аською. Софійка й не завважила, що їх нема на уроці!
Під ногами у трійці щось дзенькнуло, руки ховають за спинами…
— Ви що, світла не можете ввімкнути, що сірники палите? — здивовано нюхнула дим.
Дівчата збентежено мовчали, тільки ще більше зіщулились.
Чудні, Їй-Богу! Софійка згадала про фізруків наказ, пішла до ранця й випатрала з нього щоденника. Метнулася до виходу… Ні, тут, крім диму ще щось… Дезодорант якийсь, чи що? Може, ліки?
— Щось трапилось? Комусь погано? — обернулась до Ірки.
— Е… Ну, можна сказати, й так… — Ірка здушено. Від сміху? Чи таки напад задухи? — Але вже попустило!..
— То хоч би двері відчинили, бо справді дихнути нема чим!
— Е ні, все о’кей! — втрутилась Ліза. Голос її стає співчутливим і солодким: — Що, канат уже двояка втравив?
Канат — це високий худий фізкультурник зі своїми зауваженнями!
— Ох, та вже! — з виглядом мучениці:героїні кивнула на щоденник.
— Бідне-е-енька! — поспівчувала трійця.
Ех, зараз би щось дотепненьке та в’їдливеньке їм різонути: надто-бо добре знає свою цьом-цьом Ірку. Ні, ну не зі злості, звичайно, а так, для гумору. За традицією, так би мовити. Але нічого не придумалось, довелось просто гордо і мовчки піти.
Причинивши двері, на хвильку зупинилась, припавши до них вухом. Так і є: кихкотять, навіть регочуть.
— Оце засвітились, блін! — спльовує Лізка.
— Сто пудів, що закладе! — Аська.
— А я вам кажу, не закладе! — це вже, здається, Ірка.
— Що, така перевірена?
— Ну, типу того… Заб’ємся на флягу бірміксу, що вона й не вкурила, що сталось!
— Та ну?!
— Антилопа Гну! Кажу тобі!
— Нє, дівки, Ірка правду базарить: якщо та Парася соску з молоком у пакеті носить!..
У-у-ух-х-х! Це вже занадто!!! Курити Софійка не курила й ніколи не збирається, але з молоком — це таки перебір!
Поки дівчата аж кувікали від реготу, Софійка, стиснувши кулаки й злощасного щоденника, рушила до спортзалу. Хай би подивився, хай би поглянув на тих прогульниць! Не знає, що вони там робили, але… По сумках чужих лазили, це точно!
Вчитель розмашисто писав зауваження у щоденник, а Софійка згорала од вагання. Ох, як же хочеться розповісти! Нашохати себто! Чи закласти — хай би самі вибрали, що більше до смаку. А то їй — зауваження, а вони — енками обійдуться, мовляв, на уроці відсутні та й годі?
Ледве переборола той клубок ображених і образливих слів, що клекотів усередині й уже підкочувався до горла. Вди-и-их! Ви-и-идих!.. Раз обіцяла собі не опускатись до чужого паскудства, то так і буде!
7. Свіжі прикрощі
Смуга невдач не миналась. Обходивши ближні вулиці, Софійка не знайшла ані натяку на будинок із мальвами.
Сутеніє, але ще бодай до Фадійчука навідається: як там він зі своїми ремонтами?
Видовище колись рідного куточка, як мовиться, тепер було не для слабких нервів. Кругом розрито, розкидано, завалено!.. В одному з рівчаків щось вовтузилось, те «щось» виявилось замурзаним по вуха Сашком.
— Оце несподіванка! — його зуби щасливо забіліли в щирій усмішці.
Софійки на усмішку якось не вистачило, але мужньо пробурмотіла:
— Тобі, може… Помогти?..
— Ще чого бракувало! — бадьоро вистрибнув на поверхню. — Щоб русалонька стала якоюсь мишею-землерийкою? Зажди, вмиюсь, хоч посидимо трохи, розкажеш про свої справи!
Поки Сашко хлюпався біля колонки, дівчинка збирала всі зусилля та вроджену й прищеплену чемність, аби утриматись від коментарів. Бо ж супроти цього розгардіяшу всі музейні конфузи — дитяча забавка!
Вони сіли на колоду в кінці стежечки: лавочка стала на заваді рівчакові, тож її довелось викопати. Над ними стартував до розквіту здоровезний кущ жасмину.
Софійка спершу обережно, а потім — з усіма емоціями й образами — виклала-висипала історію «екскурсії» в галерею з Пустельником. Сашко не зрозумів тривоги музейників:
— Як думаєш, чого вони так трусяться над тими картинами? Зачаровані вони чи що?
— Не знаю… Тільки ясно: там якісь проблеми, якісь таємниці. Правду кажуть, що в кожного — свій скелет у шафі!..
— Скелет?
Сашко здригнувся, чи то лиш здалося? Зрештою, усмішка його чомусь давно пригасла.
— Ну, не справжній же! Навіть не фабричний, як у нашому ботанічному кабінеті! Фразеологізм такий! Або ще кажуть: «У кожного власні таргани в голові».
— Угу. Або: «В кожному болоті свої чорти водяться», — ти бач, Сашко нехотячи ще й український відповідник дібрав! — Знаю, що цей, як його, фразологізм… І не здригнувся я зовсім!
— Ану, друже, признавайся: крім ремонту, тебе мучить ще якийсь клопіт?
Хлопець наче сполохався, але й зрадів:
— Софійко, ти, як завжди, мене бачиш наскрізь! Ти єдина… єдина мене розумієш!
Добре, що в сутінках не видно, як обоє зніяковіли. Коли ця хвиля спала, Софійка повторила:
— Отже, я уважно слухаю…
— Є що розказувати, а нема чого слухати… Справді. Недавно прислала нам листа двоюрідна тітка моєї мами, баба Ксеня чи як її… Пише, що дуже хвора, і просить маму приїхати її доглянути до смерті… Дітей у неї нема… І все б нічого (ну, крім того, що самої баби шкода, звісно), якби не жила так далеко! А то аж у якійсь Матвіївці, я навіть по карті у школі дивився: вісімдесят кілометрів звідси, не менше!