Але не все аж настільки квітуче. Витончений критик, що зачаївся в найглибших нетрях моєї душі, не може оминути мовчанкою яскраві, виснажливі та невиправдано щедрі, безмежно спонтанні мазки; ці густі зарості закривають від ока та кидають тінь на ясні лінії Парфенону…
Скальпель, що іноді заміняє ручку в руках нашого сатирика, виявляється не таким небезпечним, коли мова заходить про дона Ісидро Пароді. Начебто ненароком автор творить для нас портрет дорогого нашому серцю істинного креола, образ, гідний зайняти почесне місце поруч з найвидатнішими творіннями, що становлять наш спадок, — дель Кампо[22], Ернандеса[23] та інших жерців фольклорної гітари, серед яких найвище стоїть автор «Мартіна Ф’єрро».
А в хроніці кримінальних розслідувань саме донові Ісидро належить честь стати першим детективом в ув’язненні. Хоча критик, безперечно, повинен вказати на низку явних та прихованих паралелей, якщо тільки сам він наділений справді гострою інтуїцією. До прикладу, кабальєро Огюст Дюпен[24], не виходячи зі свого кабінету в домі на Фаберже в паризькому Сен-Жермені, допоміг затримати винуватця трагедії на вулиці Морг; князь Залеський, усамітнившись у моторошному замку, вибудовує плани і знаходить способи відшукати коштовний камінь і музичну скриньку, амфори і саркофаг, шлях до ідола в подобі бика, розкриваючи таким чином лондонські загадки; Макс Каррадос не спроможний вийти за межі своєї портативної в’язниці — власної сліпоти[25].
Ці, по суті, нерухливі, неповороткі детективи, зацікавлені voyageurs autour de la chambre[26], певною мірою провіщають з’яву нашого Пароді; мені очевидно, що саме такий персонаж мав народитися у цій ніші в процесі розвитку детективного жанру. Але заслуга його відкриття, його trouvaille[27] — це подвиг або тріумф аргентинців, і я не можу не підкреслити, що це сталося завдяки докторові Кастильйо[28].
Нерухомий спосіб життя Пароді — це надзвичайно місткий символ нічим не поневоленого інтелекту, і він повністю викриває безглузду суєту суєт, що охопила своєю лихоманкою цілу Північну Америку, — суєту, яку в’їдливий та проникливий розум міг би порівняти з метаннями білки з усім відомої байки…
Але думаю, що я вже трохи надужив терпіння мого читача. Що ж, неймовірні пригоди користуються нині більшою повагою, ніж розмірковування уголос. А тому настав час прощатися. Досі, мій друже, ми йшли нога в ногу; а зараз я залишаю тебе на самоті з цією книжкою.
Хервасіо Монтенегро,
член Аргентинської академії літератури
Буенос-Айрес, 20 листопада 1942 р.
О. Бустос Домек
Нижче ми публікуємо короткий біографічний нарис, написаний педагогом сеньйорою Адельмою Бадольо[29]:
«Доктор Оноріо Бустос Домек народився в містечку Пухато (провінції Санта-Фе) у 1893 році. Переїхавши разом з батьками до міста Росаріо (це щось на кшталт нашого аргентинського Чикаго[30]), він опанував там надзвичайно цікаву програму початкової школи. У 1907 році на сторінках місцевих газет уже було надруковано перші оповідання юного улюбленця муз, хоча ніхто не уявляв, наскільки він насправді юний. До цієї епохи відносять твори: «Ванітас[31]», «Успіхи поступу», «Блакитна й біла Батьківщина[32]», «До Неї», «Ноктюрни». У 1915 році він прочитав у Балеарському центрі перед вишуканою публікою свою «Оду до “Елегії на смерть батька” Хорхе Манріке», і цей виступ приніс йому голосну, але не надто тривку славу. Того ж року було опубліковано твір «Громадянин!» — текст вельми ґрунтовний, але, на превеликий жаль, зіпсований галліцизмами[33]; це можна пробачити з огляду на вкрай юний вік автора і загальний рівень нашої вітчизняної культури.
22
Естаніслао дель Кампо (1834—1880) — аргентинський військовий, урядовець, поет; народився і жив у Буенос-Айресі. Прославився в 1857 р. сатиричним віршем із сюжетом, заснованим на реальних подіях (гаучо їде до міста, щоби подивитися оперу; вважаючи, що події сюжету відбуваються в дійсності, вискакує на сцену, щоби захистити актрису). У 1866 р., коли на сцені буенос-айреського театру «Колон» йшла опера «Фауст», поет використав цей епізод і, посилаючись на вірш, яким він найбільше всім запам’ятався, написав свого «Фауста», що згодом розійшовся на цитати, став практично фольклором; цю поему в народі почали називати «Креольським Фаустом».
23
Хосе Рафаель Ернандес-і-Пуейрредон (1834—1886) — великий латиноамериканський (аргентинський та уругвайський) поет, журналіст. Народився під Буенос-Айресом. Створив образ ла-платського блукальця-гаучо (поема «Гаучо Мартін Ф’єрро»). Мати Хосе Рафаеля — племінниця Хуана Мартіна де Пуейрредона, в минулому — президента Аргентини. У 12 років через стан здоров’я Хосе Рафаель Ернандес опинився в пампі — в маєтках сім’ї, де зблизька побачив життя гаучо. Писав про себе: «За обставинами моєї асиміляції… я син гаучо, брат гаучо; я сам — гаучо…» Головний герой поеми названий на честь Мартіна де Гуемеса — очільника кавалеристів-гаучо, героя Війни за незалежність Південної Америки. Історія страждань і боротьби Мартіна Ф’єрро злилася з народними традиціями і перетворилася на національну поему, яка в іспаномовній Америці читається, як у нас — «Кобзар» Шевченка. Це опис очевидцем цілої епохи; сучасники Ернандеса знали її напам’ять. 10 листопада, на день народження Ернандеса, в Аргентині відзначають День Традицій, а 6 грудня, в день першої публікації «Мартіна Ф’єрро», — День Гаучо.
24
Огюст Дюпен — літературний персонаж, створений Едгаром Алланом По. Огюст Дюпен багато в чому є прототипом Ісидро Пароді. Він розкриває вбивство і водночас шляхом аналізу розв’язує головоломку, отримуючи від цього задоволення; саме так пише про нього По. Ще один важливий аспект авторського методу Борхеса і Касареса, які орієнтуються на ті три новели По, де фігурує Дюпен, — свідомо застосовані елементи неправдоподібності при дуже правдоподібному і скрупульозно прописаному, на перший погляд, сюжеті. По зображує «неможливий», нереальний Париж, де, наприклад, реальні назви вулиць сусідують з нереальними. Те саме — з іменами персонажів, коли «нормальні» імена сусідують із «фальшивками», а також із іменами, особисто важливими для автора і т. д. Борхес із Касаресом, як і По, пишуть оповідання з кінця, вони показують поліцію як таку абсолютно безпорадною; при цьому передбачається, що масовий читач цих текстів — також безпорадний, не бачить очевидних невідповідностей.
26
Натяк на «Voyage autour de ma chambre», «Мандрівка довкола моєї кімнати» — автобіографічний роман Ксав’є де Местра (1763—1852) — сардинського дворянина, художника-любителя, генерал-майора російської імператорської армії, учасника наполеонівських війн, члена Туринської академії наук. У 1794 р., опинившись під арештом через участь у дуелі під час війни у фортеці Турин, написав «Мандрівку довкола моєї кімнати», яка свого часу перевидавалася кільканадцять разів. Друг О. С. Пушкіна (одружений з рідною тіткою дружини Пушкіна), директор Імператорського Морського музею в Петербурзі, фактично — творець колекції і бібліотеки цього музею, «головний бібліотекар Росії».
28
Рамон Антоніо Кастильйо (1873—1944, Буенос-Айрес) — аргентинський адвокат, суддя і політик. Віце-президент Аргентини в 1938—1942 рр. Як суддя і політик мав сумнівну репутацію. Борхес, вочевидь, натякає на причини (несправедливий суд), через які Ісидро Пароді опинився в тюрмі.
29
Рідкісне для Аргентини ім’я «Адельма» — очевидно, натяк на Адельма, персонажа Хораса Волпола (1717—1797) — англійського письменника і засновника жанру готичного роману. Адельм у Волпола — як сон уві сні. Цей же персонаж стоїть коло витоків образу переписувача книг Адельма з Отранто в «Імені Рози» Умберто Еко. Прізвище асоціюється з П’єтро Бадольо (1871—1956) — італійським маршалом і політиком, що став знаменитим після вчинення військових злочинів під час захоплення Ефіопії. Зокрема, йдеться про газові атаки й бомбардування лікарень під юрисдикцією Червоного Хреста. Це був загальновідомий факт, як для наших сучасників — трагедія Косово, і на час написання «Шести головоломок…» це була єдина пов’язана з цим прізвищем асоціація. Відтак «Адельма Бадольо», яка пише про Бустоса Домека, — далеко не нейтральний, з огляду на ім’я, «педагог-біограф».
30
Натяк на непереможну аргентинську мафію; в Росаріо, що було тоді, по суті, одною зі столиць латиноамериканського злочинного світу, як «хресний батько» орудував Чічо Гранде.
31
З лат. — буквально «суєта, марнославство»; жанр живопису епохи бароко, натюрморт-алегорія, композиційним центром якого традиційно є людський череп.
32
Натяк на кольори прапору Аргентини; біло-блакитна тканина в смужку — традиційний матеріал тюремного одягу в Аргентині.