Втім, перейдемо до фактів. Тут сміх примушує мене випустити перо з рук. Сміх до сліз! Адже я тремтячи підходжу до таких речей, у яких чи то від сорому, чи то від поваги до себе ніколи собі не зізнавався, та ось вони втіляться у слова, і звернусь я з ними саме до тебе, щоб лишилися вони на цих голубих листках і ти зміг повтішатися з них, перечитавши через десять років. Мені здається, ніби я вчиняю блюзнірство проти самого себе, і це, звичайно ж, неможливо простити, та водночас я бачу в цьому й інше: блюзнірство викликає сміх. Те, що я найдужче люблю, не буде для мене по-справжньому дороге, якщо я не посміюся з нього. Знаю, що ти сміятимешся з моєї нової віри; я ношу в собі смиренну певність, яка здивує тебе своєю неохопністю і все ж таки цілковито буде у твоєму засягу; те, що гнітить мене сьогодні, у міру того, як ти будеш пізнавати його й ображатися, стане для мене не таким гнітючим. Тож знай, якщо ти втішаєшся, читаючи ці рядки, що я випередив тебе: я сміюся, Матьє, сміюся; Бог створив людину, яка перевершує всіх людей на світі, й усе-таки вони глузують з неї, вона висить на хресті, з роззявленим ротом, позеленівши, німа, як рибина, перед кпинами — хіба ж може бути щось кумедніше; ну ж бо, ну ж бо, ти будеш зі шкури вилазити, але солодкі сльози сміху так і не побіжать твоїми щоками.
Погляньмо, що можуть слова. Та чи зрозумієш ти мене, коли я скажу, що ніколи не знав, що я таке? Мої хиби, мої чесноти — начхати мені на них, я не можу ні побачити їх, ні достатньо відступитися набік, аби поглянути на себе цілком. Крім того, в мене таке відчуття, ніби я якась м'яка і плинна речовина, в якій грузнуть слова; щойно я намагаюся назвати себе, як той, хто отримав наймення, змішується з тим, хто називає, й усе знову стає проблематичним. Я часто прагнув ненавидіти себе, ти ж бо знаєш, що у мене були для цього вагомі причини. Та щойно я спрямовував на себе цю ненависть, як вона тонула в моїй непостійності й ставала хіба що спогадом. Так само не міг я себе і любити, — я певен цього, хоча ніколи й не намагався. Та завжди потрібно було, щоб я був; а я був своєю власною ношею. Недостатньо тяжкою, Матьє, завжди недостатньо тяжкою. Якоїсь миті того червневого вечора, коли мені захотілося висповідатися тобі, я подумав, що доторкнувся до себе в твоїх розгублених очах. Ти дивився на мене, у твоїх очах я був твердим і передбачуваним; мої вчинки і настрої були тільки вислідами постійної сутности. Сутність цю ти пізнав через мене, я тобі змалював її словами, я відкрив тобі факти, про які ти не знав і які дозволили тобі побачити її. Однак ти бачив її, а я тільки бачив, що ти її бачиш. На мить ти зробився посередником поміж мною і мною самим, найдорожчою на світі істотою в моїх очах, тому що ту тверду й щільну істоту, якою я був, себто якою я хотів бути, ти почував так просто і звично, як почував і я себе. Адже я існую, я є, навіть якщо й не відчуваю свого буття; й це рідкісна мука — знаходити в собі таку певність без найменшої підстави, таку безпредметну пиху. Тоді я зрозумів, що сягнути себе можна лише через судження іншого, через ненависть іншого. Може, й через любов іншого; та мова не про це. За це відкриття я зберіг до тебе змішану вдячність. Не знаю, яким іменем називаєш ти сьогодні наші стосунки. Це й не дружба, й не зовсім ненависть. Скажімо, що поміж нами був труп. Мій труп.