Я ще перебував у цьому духовному стані, коли поїхав з Марсель до Советера. Мені хотілося то поєднатися з тобою, то вбити тебе. Та якось я завважив обопільність наших стосунків. Чим був би ти без мене, як не отією нестійкістю, якою я і сам є? Адже завдяки мені ти часом — не без певного роздратування — угадував, ким ти є насправді: вузьколобим раціоналістом, на взір дуже впевненим, а по суті дуже невпевненим, сповненим доброї волі до всього, що природно перебуває у засягу твого розуму, сліпий і брехливий до всього іншого; резонер від обережности, сентиментальний від схильности, дуже мало чуттєвий; одне слово, помірний стриманий інтелектуал, пречудовий плід нашого середнього класу. Якщо я і справді не можу сягнути себе без твого посередництва, то моє посередництво необхідне тобі, якщо ти хочеш себе пізнати. Тоді я побачив нас, як ми підтримуємо кожному його небуття, і я вперше зареготався отим глибоким і вдоволеним реготом, який спалює все; потім я знову занурився у щось на кшталт досить чорної байдужости, тим паче що жертвопринесення, котре я вчинив того ж таки червня і котре видалося мені болісною покутою, виявилося аж так надовго і жахливо стерпним. Але тут я мушу замовкнути: я не можу говорити про Марсель без реготу, і від турботи про пристойність, яку ти так цінуєш, не хочу сміятися з неї разом з тобою. І тоді мені неймовірно і просто-таки божевільно поталанило. Бог бачить мене, Матьє; я відчуваю це, я це знаю. Так отож: все сказано відразу; тож я хотів би бути разом з тобою і наснажуватися дужчою певністю, якщо це можливо, у видовищі гучного реготу, від якого ти довго будеш братися за боки.
Тепер досить. Ми з тобою доста посміялися одне з одного — провадитиму далі. Тобі, звісно ж, доводилося у метрі, в театральному фойє чи у вагоні зазнавати раптового нестерпного враження, ніби ззаду хтось за тобою стежить. Ти обертаєшся, та допитливий уже тицьнувся носом у книгу; тобі не вдається дізнатися, хто за тобою стежив. Ти повертаєшся до свого колишнього становища, та знаєш, що невідомий звів погляд, відчуваєш це з легеньких дрижаків, які біжать по всій твоїй спині, їх можна порівняти з раптовим і дужим зціпленням усіх твоїх тканин. Отож, уперше я відчув двадцять шостого вересня в третій годині пополудні в готельному парку. Нікого не було докруги, чуєш, Матьє, нікого. Але погляд був. Зрозумій мене вірно: я не вхопив його, як мимохідь ловлять у поле зору профіль, чоло або ж очі; адже головна його риса — бути невловним. Я лише зціпився, зібрався в клубок, я був заразом і пронизаним, і непросяжним, я існував у присутності цього погляду. Відтоді я не переставав існувати у присутності свідка. В присутності свідка, навіть у себе в зачиненій кімнаті: часом усвідомлення того, що тебе пронизує цей меч, що ти спиш у присутності свідка, змушувало мене хапатися зі сну. Що й казати, сон геть не йшов до моїх віч. Авжеж! Матьє, що за відкриття: мене бачили, я метушився, щоб пізнати себе, я гадав, що руйнуюся всіма краями, вимагав твого зичливого посередництва, а впродовж усього того часу мене бачили, погляд був тут, непохитна, невидима сталь. І тебе, недовірливий насмішнику, він бачить теж. От тільки ти не знаєш цього. Мені легко сказати тобі, що таке цей погляд: бо він є ніщо; це відсутність; от уяви собі найтемнішу ніч. І ця ніч дивиться на тебе. Та сліпуча ця ніч; ніч у повному світлі; потаємна ніч дня. Я спливаю чорним світлом; воно скрізь, на моїх руках, на моїх очах, у моєму серці, і я його не бачу. Повір, що ця постійна мука попервах була для мене відразливою: ти ж бо знаєш, давньою моєю мрією було стати невидимим; сто разів бажав я не залишати жодного сліду ні на землі, ні в серцях. Який же то був жах — виявити раптом цей погляд, як всеохопне середовище, з якого я не міг утекти. Але ж і спокій який! Нарешті я знаю, що я існую. Я обертаю для свого вжитку і на твоє величезне обурення дурнуватий і злочинний вислів вашого пророка: „Я мислю, тож я існую“, який стільки завдав мені страждань, — адже що більше я мислив, то менше здавалося мені, що я існую, — і я кажу: мене бачать, тож я існую. Я вже не повинен терпіти відповідальности за свою в'язку плинність; той, хто бачить мене, змушує мене існувати; я є таким, яким він мене бачить. Я звертаю до ночі моє вічне нічне обличчя, постаю, як виклик, і кажу Богові: ось я. Ось я, такий, яким ви мене бачите, такий, який я є. Що я можу: ви мене знаєте, а я себе не знаю. Що мені робити, як не терпіти себе? І ви, чий погляд вічно стежить за мною, терпіть мене. Яка радість, Матьє, яка ж мука! Нарешті я змінився у самому собі. Мене ж бо ненавидять, мене зневажають, мене терплять, якась присутність назавжди підтримує моє буття. Я нескінченний і нескінченно винен. Але я існую, Матьє, я — існую. Перед Богом і перед людьми я існую. Ecce homo.[20]