— Хлопці, вода недалеко! — сповістив командир.
Веселіше пішли деміївці, облизуючи пошерхлі губи. Невдовзі добралися до яру, на дні якого голубів заболочений ставочок.
Трохим Казимирович поглянув на годинник і наказав за десять хвилин самим напитися, коней напоїти і взяти води з собою.
Вгамували спрагу, запаслися водою та й присіли на зеленій траві бережка. Хто перевзувався, хто перев'язував рани, хто набої перевіряв. А вже й рушати пора, бо знову непокоїться Устименко.
— Може, звернемо у той ліс, Трохиме? — надсилу підвівся на ноги його помічник, колишній тесляр трамвайних майстерень Петро Суходіл.
— Е, ні. Не годиться це, Петре. Згаємо час. Доки по бездоріжжю будемо пробиратись — білі наздоженуть.
— Воно так, але люди стомлені. Нам тут, на відкритому місці, важко буде бій приймати. А його не минути.
— Знаю, що не минути, але ризикувати не будемо. Треба йти вперед.
Невисокий, сухорлявий Суходіл був на голову нижчий від свого молодшого за віком командира.
— Вже година минула після бою, Петре, дивуюсь, що тихо навколо.
— Не знають, мабуть, Казимире, в денікінському штабі про поразку. А як дізнаються, не хвилюйся, знову почнеться. Непокоїть мене, що за десяток кілометрів від шляху — залізниця. По ній можуть швидко гармати підкинути…
Рушили, і за обозом потяглася легенька хмара пилюки. До передньої підводи, на якій сидів Андрій Цибуля, під'їхав на чалому коні Василько.
— Добре ви, дядьку, всипали білим з кулемета!
— Андрій — чудовий кулеметник, — подав слабкий голос Демид Федченко. Він лежав на підводі з перев'язаною головою. Крізь бинт проступала руда пляма.
— Дуже боляче, Демиде? — спитав Цибуля, повернувшись до пораненого бійця.
— Нічого, Андрію, поганяй, не звертай на мене уваги та й коней не жалій. Бо як налетять ті шуліки…
Демид кривиться, коли підводу трясе, але мовчить. Лише ширшає руда пляма на марлі, якою перев'язана голова.
Він попросив води. Василько швидко зіскочив з коня, витяг з-під сіна пляшку і підніс до губ пораненого.
— Дякую, Васильку, тепер легше…
Цибуля намагався трохи стримувати коней на тряскій дорозі. Але Демид помітив це.
— Поганяй, кажу! За тобою вся валка йде — не смій затримувати її! Не витримаю — помру, ти тоді турляй мене з підводи на шлях, а сам не зупиняйся.
Голос Демида дедалі слабшав. Все частіше він просив пити. Прикладаючи до уст пораненого пляшку з водою, Василько відчував, як жаркіше і жаркіше пашіло його обличчя.
Скрипіли вози, і скрипіння те змішувалось зі стогоном і зойками поранених.
— На станції — білі, — доповів командиру Давид, який знову встиг побувати в розвідці. Деміївці стурбовано поглядали на Трохима Казимировича. Вони не чули, що сказав йому Циган, але здогадувалися: невеселу звістку приніс Давид.
— Швидко просувається біла наволоч, мабуть, вже й Києвом оволоділи, — промовив Устименко. — Необхідно відірватися від них, обов'язково відірватися!
ПОРУЧИК ДЗЮБА МЧИТЬ ДО БАТАРЕЇ
— Радий повідомити новину: наші війська зайняли Київ, — сказав своїм контррозвідникам Пальчевський. Вперше підлеглі бачили його неголеним та змарнілим. Нервував: так довго немає вістей від загону, посланого для захоплення обозу.
Хвилювався й поручик Дзюба. Він теж з нетерпінням чекав на повідомлення. Ротмістр Плещєєв міг послати гінця із звісткою прямо в штаб, у Київ. А Пальчевський зі своїми контррозвідниками затримується поки що тут, поблизу Дарниці.
У невеликій кімнаті стояв застелений скатертиною стіл. Навколо нього — довгі лави, на яких розсілися офіцери. На білій стіні цокав годинник. Раз у раз поглядали на нього офіцери.
Рипнули двері, і до хати ввійшов підполковник Нечаєв, який чекав нагоди, щоб поздоровити друга з перемогою. Але, замість поздоровлення, він приніс гірку звістку:
— Був у штабі. Не раджу тобі потрапляти генералу на очі.
— Чому?
— З усього кавалерійського загону повернулося кілька вершників. Словом, повний розгром…
Запала тиша. Всі тепер втупилися в Пальчевського, чекаючи, що він скаже.
— А при чому тут контррозвідка?! — врешті вголос висловив сумнів полковник.
— Пробачте, панове, — втрутився в діалог начальства поручик Дзюба. — Нема чого нам тут протирати штани. Пора туди, на гаряче місце.
— Стривайте, поручику, — похмуро зупинив Дзюбу Пальчевський. — Треба розібратися, чия вина, що загін розгромлено. Ми з великими труднощами розвідали маршрут. Натрапили на слід обозу. І хто винен, що кавалерія не справилася з тими голодранцями!