– Спокійно, – сказав він із риком, до якого не можна було поставитись легковажно.
Надворі, Коров’ячим провулком, їхала вантажівка, її двигун гуркотів то гучніше, то тихше. Хтось наближається!
Пембертон зовсім одерев’янів, його прискорене дихання розтинало крижану мовчанку ями.
З головою, закутаною в піджак, я ледь чула голоси на вулиці, услід за якими долетіло ляскання сталевого заднього борту вантажівки.
Трохи дивно, але мої думки перекинулись до Фелі. Чому, поцікавиться вона, я не закричала? Чому я не стягла піджака з голови й не вп’ялася зубами в руку Пембертона? Вона забажає знати все до решти, і, що б я не сказала, вона спростує всі мої аргументи, немов вона лорд верховний суддя власною персоною.
Правда полягала в тому, що мені було складно навіть просто дихати. Моя носова хусточка – міцний цупкий шматок бавовни – так глибоко була запхнута мені до рота, аж мої щелепи нестерпно боліли. Мені доводилось усмоктувати повітря носом, і, навіть глибоко вдихаючи, я ледве умудрялася вбирати достатньо кисню, щоб залишатися притомною.
Я знала, що, коли почну бухикати, мені кінець; голова йшла обертом навіть від найменшого зусилля. До того ж я розуміла, що чоловіки, які вештаються надворі коло вантажівки, нічого не почують через гурчання двигуна. Якщо тільки я не втну щось таке, щоб аж у вухах лящало, мене нізащо не почують. Так що найкраще було стояти сумирно й не зчиняти галасу. Я побережу сили.
Хтось затріснув задній борт вантажівки, двоє дверцят зачинилось, і машина зрушила з місця на першій передачі. Ми знову залишились наодинці.
– Тепер, – сказав Пембертон, – спускайся. Ще дві сходинки.
Він круто стиснув мені руку, і я посунула вперед.
– Сім, – порахував він.
Я зупинилась, не маючи охоти робити останній крок, який заведе мене на дно ями.
– Ще одна. Обережно.
Ніби він допомагає старенькій бабці перейти вулицю зі жвавим рухом.
Я зробила ще крок і відразу ж опинилася по кісточки в покидьках. Я чула, як Пембертон шурхотить навколо. Він не випускав моєї руки, його залізний стиск трохи ослаб, коли він нахилився підняти щось. Певно, ключ. Якщо він його побачив, промайнуло в мене в голові, на дно ями має проходити хоч трохи денного світла.
Денне світло на дні ями. З якоїсь незбагненної причини ця думка оживила в пам’яті слова інспектора Г’ювітта, котрі він сказав, коли відвозив мене додому з поліції графства в Гінлі: «Якщо пиріг хоч трохи солоденький, хто помічатиме, що вийшов він кривенький?»
Що це означає? Думки роїлися.
– Вибач, Флавіє, – раптом сказав Пембертон, безцеремонно втручаючись у плин моїх думок, – але я повинен тебе зв’язати.
Не встигли його слова викарбуватись у моїй голові, як він завів мої руки за спину й зв’язав зап’ястки докупи. Чим він це робить, міркувала я. Краваткою?
Коли він зашморгував вузол, я згадала, що треба сплести пучки й зробити дугу, точнісінько так, як я робила, коли Фелі й Даффі замкнули мене в комірчині. Давно це було? Минулої середи? Здавалося, спливло тисячоліття.
Однак Пембертон не був телепнем. Він одразу розчумав, який у мене задум, і, не кажучи ні слова, здавив мої долоні, моя маленька рятівна дуга болісно розтрощилась. Він міцно затягнув вузла, стиснув мої зап’ястки, і потому зав’язав другий і третій вузли, шпарко й круто зашморгуючи за кожним разом.
Я провела великим пальцем по вузлу й відчула, як він пішов поковзом по рівній, як скло, поверхні. Здається, тканий шовк. Атож, він використав краватку. Безцінний крихітний шанс звільнитися від цих пут!
Мої зап’ястки вже спітніли, і я тямила, що через вологу шовк невдовзі зсядеться. Гаразд, трохи не так: шовк, як волосся, – це білок, сам по собі він не зсідається, але те, як його тчуть, змушує його немилосердно стискатись, коли його скроплюють. Мине певний час, і циркуляція крові в мене в руках зупиниться, відтак…
– Сідай, – наказав Пембертон, налягаючи мені на плечі, і я сіла.
Я почула брязкання пряжки його паска, як він скинув його, щільно обкрутив навколо моїх щиколоток і туго затягнув.
Він більше не видав ані пари з вуст. Його черевики прогупотіли по бетону, коли він підіймався сходами нагору, і потому я почула, як важкі дошки лягають на місце, затуляючи отвір.
Ще за кілька секунд запала тиша. Він забрався.
Я залишилась одна-однісінька в ямі, і ніхто, крім Пембертона, не знає про це.
Я вріжу тут дуба, і, коли моє тіло врешті-решт знайдуть, його відвезуть до якої-небудь старої трупарні, де панує сирість і холоднеча, і покладуть на стіл з іржостійкої сталі.
Найперше, що зроблять зі мною, – роззявлять мені рота й видобудуть заслинену носову хусточку, і щойно її розстелять на столі поряд із моїми білими-білісінькими останками, на підлогу плавно опуститься жовтогаряча марка – марка, що належить королю: це була сцена в стилі Агати Крісті. Хтось – може, і сама міс Крісті – змалює це в детективному романі.