— Так, як усі.
Секретар, що досі без упину клацав на машинці, тут, либонь, збився і вдарив не по тій клавіші, і йому довелося відвести каретку назад. А слідчий знову, без будь-якої видимої логіки, спитав, як я стріляв. П'ять разів поспіль? Я подумав і уточнив: спершу стрельнув один раз, а за кілька секунд іще чотири рази.
— Чому ж ви зробили паузу між першим і наступними пострілами? — спитав він.
Я ж знову побачив перед собою багряний пісок, відчув, як сонце обпалює мені чоло. Але на запитання я нічого не відповів. Запала мовчанка, слідчий ніби місця собі не знаходив. Він сів, скуйовдив чуба і, зіпершись ліктями на стіл, нахилився до мене з якимсь чудним виразом:
— Чому? Чому ви стріляли в розпростерте на землі, нерухоме тіло?
Я й тут не здобувся на відповідь. Сладчий провів рукою по чолу і тремтячим голосом повторив:
— Чому? Ви повинні мені сказати. Чому?
Я мовчав.
Несподівано він підхопився, сягнистими кроками пройшов через увесь кабінет до картотеки і висунув шухляду. Дістав звідти срібне розп'яття і, високо піднявши його, вернувся на своє місце. Зовсім зміненим, тремтливим голосом вигукнув:
— Чи знаєте ви, хто це? Я відповів:
— Авжеж.
І тоді він дуже швидко, палко сказав: він у Бога вірить, на його переконання, нема такого гріха, якого б Господь не простив, але грішник мусить щиро покаятися і стати душею як дитина — чистий і готовий усе сприйняти. Слідчий перехилився через стіл. Він вимахував розп'яттям майже над моєю головою. Щиро сказати, я погано стежив за його міркуваннями: по-перше, було жарко, крім того, по кабінету літали здоровенні мухи і все сідали мені на обличчя, та ще цей чоловік навіював мені страх. Одначе я усвідомлював, який безглуздий цей страх — адже злочинець усе-таки я, а не він. Але він розходився. Потроху я вловив, що, на його думку, йому неясно в моєму зізнанні тільки одне, а саме:
чому я зробив паузу після першого пострілу. Решта його не бентежить, єдине це йому в голові не вкладається.
Я хотів сказати, що він даремно б'ється: чи зразу стріляв чи не зразу — байдуже. Але він перепинив мене і, випроставшись на весь свій зріст, звернувся до мого сумління, спитавши при цьому, чи вірю я в Бога. Я відповів, що ні, не вірю. Він обурено плюхнув у крісло. Сказав мені, що це неможливо: всі люди вірять у Бога, навіть ті, хто одвертається від його лику. Таке його щире переконання, і якби він бодай коли в цьому засумнівався, життя для нього втратило б глузд.
— Невже ви хочете, — гукнув він, — щоб моє життя не
мало глузду?
По-моєму, це мене не обходило, я так йому і сказав. Але він знову тицяв мені через стіл розп'яття, показував на Христа і кричав як навіжений:
— Я християнин! Я благаю його простити тобі гріхи твої! Як можеш ти не вірити, що він помер на хресті заради тебе?
Я добре помітив, що він уже тикає мені, але я вже втомився від нього. Жарота робилася все задушливішою. Звичайно, коли мені хочеться спекатися когось, хто набрид мені своїми балачками, я вдаю, ніби згоджуюся з ним.
На мій подив, слідчий зрадів.
— А бачиш, бачиш! — вигукнув він. — Адже ти віриш, віриш і віднині уповатимеш на Господа.
Звісно, я сказав, що ні. Він знов упав у крісло. Очевидно, він геть вибився з сил. Він довго сидів мовчки, поки машинка, що не переставала клацати під час нашої розмови, достукувала останні слова. Потім слідчий пильно й трохи смутно глянув на мене і промурмотів:
— Зроду не бачив такої запеклої душі, як у вас. Усі злочинці, скільки їх перейшло через мої руки, плакали перед цим образом мук Господніх.
Я збирався відповісти: тим-то вони й плакали, що злочинці. Але тут мені спало на думку, що і я ж злочинець. Одначе до цього я не міг звикнути. Слідчий підвівся з місця, ніби давав зрозуміти, що допит закінчено. Він тільки запитав мене знуджено, чи я каюсь у своєму вчинкові. Я подумав і відповів, що відчуваю не каяття, а досаду. Слідчий нібито і тут не зрозумів мене. Але того дня на цьому все й стало,
Надалі мене часто водили до слідчого. Але там був присутній мій адвокат. Допит зводився до того, що від мене вимагали уточнити деякі подробиці в попередніх свідченнях. Або ж слідчий обговорював з адвокатом пункти оскарження. Але по правді сказати, обидва вони і не думали при цьому про мене. У кожному разі, характер допитів поволі змінювався. Здавалося, я вже не цікавив слідчого, і мою справу він вважав для себе з'ясованою. Він уже не забалакував зі мною про Бога, і я більше ніколи не бачив його в такому збудженні. І тому наші розмови стали невимушеніші. Кілька запитань, коротка розмова з моїм адвокатом — і допит завершувався. Моя справа йшла своїм трибом, за висловом слідчого. Іноді ного розмова з адвокатом торкалася загальних тем — мене теж у неї втягували. Я починав дихати вільніше. Ніхто в ці години не виявляв до мене ворожості. Все було так природно, так добре злагоджено, гра велася так стримано, що у мене виникало химерне враження, ніби я став тут «своєю людиною». Слідство тривало одинадцять місяців, і можу сказати, що, на мій подив, за весь цей час єдиною моєю радістю були ті рідкісні хвилини, коли слідчий, провівши мене до порога кабінету, плескав по плечу й прощався привітно: