— Отож ви знаєте щось конкретніше, ніж плітки?
— Боюся, що сприймете мої слова як чергову варіацію тих самих пліток.
— Це щось надзвичайне?
— У деякій мірі так. Вовик поїхав до Риточки.
Отже, я не помилився. Лишалося з’ясувати, де мешкає ця Риточка. Але зараз мене більше цікавило інше:
— Звідки ви знаєте? Коренєв казав вам про свій намір?
— Ні, я сам здогадався.
— Яким чином?
— Бачте… — Патентознавець вагався. — З тиждень тому Вовик одержав від Риточки листа. Він показував його мені. Навіть прочитав уривок. Риточка писала, що їй набридла невизначеність їхніх стосунків, що вона втомилася від його нескінченних обіцянок…
— Постривайте, — урвав я Ляховського. Мене дратував його грайливо-фривольний тон: “Вовик…”, “Риточка…” — Він що, збирався побратися з нею?
— Принаймні він так мені казав. І, здається, щиро. — Раптом Ляховський стривожено глянув на мене: — Але чому ви сказали “збирався”? Вам уже щось відомо про його долю?
— На жаль… — стенув я плечима. — Сподіваюсь на вашу допомогу.
— Продовжуйте, будь ласка.
— Так от… Риточка написала, що зустріла хорошу людину і збирається заміж. Коли Вовик (я зціпив зуби) читав про це, у нього обличчя скривилося і спаленіло. Він жахливо ревнивий! Зіжмакав листа в кулаці: “Не допущу!” А я йому: “Так зважуйся нарешті і не мороч їй голови”. А він: “І зважусь!” Погано якось так сказав, зловісно. Коли б чогось не втнув.
— Що ви маєте на увазі? — запитав я, хоч і так було зрозуміло, на що натякав Ляховський.
— Вовик — людина запальна, неврівноважена. А Риточка останнім часом була для нього всім. Що й казати, — співчутливо похитав головою,— пізнє кохання — воно ніби пожежа в лісі: геть-чисто все спопеляє. Стихія.
Ти ба, яка потайна людина цей Коренєв: таке палке кохання, а дружина й не здогадується. Але якщо справді збирався одружитися з цією Ритою, то чому й словом не прохопився дружині? Навіщо приховував? Духу не вистачило зізнатися? Боявся скандалу? “Дружина, коли вона не повна ідіотка, завжди відчує холодність чоловіка”, — згадалися слова Коренєвої. О ні, вона аж ніяк не справляє враження ідіотки. Проте не відчула… Отже, в їхніх стосунках нічого не змінилося. А може, Коренєв видатний актор: грає роль вірного чоловіка так майстерно, що рідна дружина навіть ні про що не здогадується. Але ж Ляховський сказав, що “Вовик — людина запальна, неврівноважена”. Холерик. З такою психікою — і така стриманість і запопадливість у діях?.. Щось тут не стикується. Зрештою, мене зараз насамперед цікавить, де Коренєв.
— А хто вона, ця Рита? Де мешкає?
— У Талліні, — відповів Ляховський. — Вовик познайомився з нею на моїй дачі.
Надлишок інформації завжди свідчить про те, що людина, яка повідомляє її, або щиро хоче допомогти, або ж зовсім навпаки. В даному випадку в мене не було підстав сумніватися в щирості Ляховського, хоча він і повідомив мені деталь, про яку я його не запитував.
Ляховський ніби вгадав мої думки:
— Можливо, вам це й нецікаво, принаймні зараз, але оскільки ви займаєтесь цією справою… я подумав… ви все одно дізнаєтесь.
— Дякую, деталь справді важлива. Але в зв’язку з цим виникає ще одне запитання: вони познайомилися випадково чи все сприяло їхній зустрічі?
Запитання неприємне, але господар не знітився.
— Скажімо так: я його розумів, — спокійно відповів Ляховський. — Вовик був у такому стані, що йому просто необхідно було якось розвіятися, забути про неприємності, що переслідували його останнім часом.
— А як оця Рита з Талліна опинилася на вашій дачі? І це запитання анітрохи не збентежило патентознавця.
— Риточка лікувалася в нашій клініці, у неї було легеневе захворювання, і Вовик оперував її. Після одужання Риточка забажала віддячити своєму, можна сказати, рятівникові. Чудова дівчина: скромна, душевна, такі зараз — рідкість. Я подумав, що для нього це щасливий випадок, можна хоч на якийсь час відволіктися.
— Але ж у нього є дружина, — сказав я. — До речі, про вас вона дуже хорошої думки.
Ляховський стенув плечима.
— Я нічого не маю проти Ганночки, але вона… як би це сказати… салонна жінка, розумієте?
— Ні, — зізнався я.
— Ну, так би мовити, жінка для свят. Коли ж у Вовика почалися неприємності, вона, замість підтримати його, морально допомогти, почала докоряти, звинувачувати в бездіяльності, пасивності, безхарактерності і таке інше, її влаштовував чоловік, який успішно просувався б по службових сходинках, а не чоловік-невдаха. Вовик був на грані нервового виснаження, йому просто необхідна була жінка для душі, розумієте?
Він так вимовляв оце “розумієте?”, ніби йому було надзвичайно важливо, щоб саме в цьому пункті я не зрозумів його неправильно. Але хоча слова Ляховського загалом узгоджувалися з моїм уявленням про роль Коренєвої у здійсненні активної опозиції свого чоловіка щодо нового начальника відділу, щось мені в них не сподобалося. “Салонна жінка…”, “жінка для душі…” Слухаючи патентознавця, я потай придивлявся до нього: високий, з невеликими залисинами лоб, густі розльотисті брови, виразні чорні очі з поволокою, важке підборіддя з ямкою… Гарне обличчя. Як на мене, псували його пухлі, якісь кармінно-червоні, немов помадою підмальовані, губи. А взагалі враження справляє. Особливо, мабуть, на жінок.
— Але я не бачу в цьому нічого поганого, — сказав Ляховський.
Ця фраза вивела мене із стану замисленого споглядання.
— Скажіть, Юрію Петровичу, Королев не просив у вас грошей?
— Просив…
— Скільки?
— Півтори тисячі.
Отже, всього виходить тридцять тисяч. Кругленька сума.
— І казав, що через кілька днів поверне?
— Так. А що?
— Нічого особливого. Окрім того, хіба, що ви помиляєтесь у ваших припущеннях.
— Можливо. Але з відомих мені фактів я, здається, роблю слушні висновки, — спантеличено розвів руками патентознавець.
Я й сам розумів, що йому не бракує логіки. Проте відчував підсвідоме бажання вивести його з рівноваги — аж надто осоружним було його сюсюкання.
Тож я співав своєї:
— Спочатку ви виявляєте зворушливе піклування про душевний стан свого друга, виступаючи в ролі звідника… — Завваживши нетерплячий рух патентознавця, додав: — Хвилинку! Інакше це назвати важко. Потім з легким серцем відпускаєте його в далекий Таллін на пошуки нових неприємностей, позичивши гроші і приховавши волелюбні прагнення Коренєва від його дружини, до якої, як запевняєте, почуваєте глибоку повагу.
Ляховський виявився людиною холоднокровною.
— У вашій інтерпретації це справді виглядає непривабливо, — спокійно відказав він.
— Але ж я лише підсумував ваші слова.
— Ви їх перекрутили, — уточнив патентознавець. — Ненавмисно, звичайно, — ніби вибачив мене. — Просто вам не все відомо.
— Тож розкажіть мені, саме за цим я до вас і прийшов.
— Мені буде легше відповідати, якщо я знатиму, що вас цікавить, — сухо сказав Ляховський, підкреслюючи цим, що подальша паша бесіда буде сугубо офіційною, без попередньої довірливості. Образився.
— Ну, наприклад, чому ви нічого про це не сказали Ганні Борисівні?
Ляховський подивився на мене так, як дивляться на невихованих дітей, що задають нетактовні запитання:
— А навіщо?
— Тобто як?
— А так: навіщо?
— Хоча б для того, щоб заспокоїти її. Адже вона хвилюється, місця собі не знаходить.
— Невже би справді вважаєте, що такс повідомлення її заспокоїть? — щиро здивувався мій співрозмовник. — Я гадаю, навпаки. Вона одразу побіжить до керівництва інституту, в партком — я її добре знаю. Вибухне скандал. Цього лише бракує декому, щоб звести з Вовиком особисті рахунки. У нього зараз і без того клопоту вистачає. Словом, тут є безліч нюансів.
— Наприклад?
— Не бачу потреби деталізувати. Якщо хочете, просто не бажаю, щоб це виходило від мене, от і все.
— Відчуваєте провину? — доскіпувався я.
— Авжеж, адже саме в моєму домі офіційні стосунки лікаря і хворої перейшли в… Проте, хто б міг подумати, що він закохається в Риточку! Найближчим часом він повернеться і сам усе пояснить дружині. А я в їхні сімейні справи втручатися не хочу.