Выбрать главу

1905 року в Росії настало деяке послаблення реакції. В січні 1906 p., коли Вовку, після двадцятишестирічної вимушеної еміграції, російські власті дозволили перебратися в Петербург, він вже читає лекції з антропології у Вищій школі П. Ф. Лесгафта, а з 20 лютого 1907 р.— у Петербурзькому університеті на кафедрі географії та етнографії, де вів курс анатомічної антропології, доісторичної археології та порівняльної етнографії. Водночас він організував український розділ експозиції Етнографічного розділу Російського музею в Петербурзі, а також розділ етнографії сучасних арктичних народів, першорядним знавцем якої також був.

У 1908 р. Хведір Вовк став членом Українського наукового товариства у Києві. Саме тоді він здійснив сенсаційне відкриття пізньопалеолітичної стоянки біля села Мізин на Чернігівщині, де знайшов шедеври мистецтва кам’яної доби — ідоли та стилізовані жіночі статуетки й фігурки тварин, браслети, оздоблені геометричним орнаментом, жіночі прикраси з бивнів мамонта, намистини з черепашок та ін.

Завдяки своїм зв’язкам з багатьма музеями Європи Вовк доклав чимало зусиль для обладнання університетської лабораторії найновішим на той час устаткуванням. Він був взірцем вченого, який органічно поєднував практичну роботу під час розкопів в експедиціях з дослідженнями в науковій лабораторії. Як згадував Л. Чикаленко, його обурювали досліди, що їх проводили вчені з імператорської археологічної комісії, «які науку повернули в звичайне шукання кладів, золота для прикраси Ермітажу, і до них часто звертався він словесно, на наукових зборах, і друком, молючи їх, принаймні, не нищити при своїх «дослідах» кістяків людських та звірячих, які могли дати природознавству величезної ваги матеріал. За малими винятками, сі мольби проходили марно, і ще довго побажання Хведора Кіндратовича лишатимуться «гласом вопіющо-го в пустині».

У петербурзький період свого життя Вовк протягом порівняно короткого часу здійснив доволі багато експедицій. Нині їх, мабуть, вистачило б на ціле життя не одному вченому. А тоді дослідник, попри всі труднощі в транспортному сполученні, обійшов майже всю Галичину, Буковину, Передкарпаття, Закарпаття. Він не лише вивчав історію, культуру й побут, а й збирав етнографічні колекції. 1908 р. Вовк дослідив Чернігівську губернію, 1909—Волинську, 1910—Кубань та півострів Та-мань, 1911 — Херсонську губернію. Під час розкопок він був прикладом серйозності в підході до роботи. Для нього не існувало дрібниць, він все обмірковував, передбачав і робив так, «що коли б будь-хто виявив бажання ближче придивитися до його праці, то знайшов би в матеріалах найдрібніші вказівки стосовно рельєфу поверхні стоянки, плану залягання кісток, числа знайдених звірячих кістяків, кремінного начиння відповідно кожному квадратному метрові. З розкопок було брато все, навіть те, що тепер при сучасному станові науки не має видимого значіння, але далі може його мати... Коли під час розкопок виникали проблеми, то робилося все, аби їх вирішити, а різні ненаукові здогадки керівник експедиції відкидав з характерним для нього гумором, а то й з непохитною суворістю. Цікавою рисою педагогічних методів Вовка було те, що він дуже швидко пускав своїх учнів до самої відповідальної праці... Бути його учнем — це багато значило. Це значило бути і співробітником, і молодшим товаришем, з яким обмірковуються не тільки дрібні поточні питання, але який і в широких загальних питаннях наукового значіння та в розробці питань практичної діяльності бере активну участь»,— згадував Л. Чикаленко.

Надзвичайно багато працюючи в експедиціях та професором університету, Хведір Вовк водночас встигав побувати в Румунії, Угорщині, Скандинавії, де вивчав етнографічні та археологічні колекції, закуповував експонати для Російського музею.

Глибокі знання народного побуту, звичаїв, подиву гідна освіченість вченого знайшли відображення в першій в українській науці грунтовній книзі «Український народ в його минулому і сучасному», виданій у Петрограді 1916 р. До неї увійшли дві праці — «Антропологічні особливості українського народу» та «Етнографічні особливості українського народу», які й понині є чи не єдиними грунтовними й узагальнюючими дослідженнями про культуру українського народу.