Читать онлайн "Таємне товариство боягузів, або засіб від переляку № 9" автора Воронина Леся - RuLit - Страница 6

 
...
 
     


2 3 4 5 6 7 8 9 10 « »

Выбрать главу
Загрузка...

Завернувши за ріг, я не вагаючись став на кришку люка, передчуваючи, що зараз вона м’яко осяде під моїми ногами. Та що це? Кришка була тверда й непорушна. Я кілька разів ударив по ній ногою, але було зрозуміло — ніхто мене тут не чекає.

Я почав гарячково пригадувати дорогу до старої залізної брами й до саду, де я познайомився з Жуком і Зайцем. Але в моїй пам’яті було провалля. Ніби хтось витер цілий шматок моїх спогадів. Певно, синьомордий, що захопив мене, все ж встиг частково мене зазомбувати.

І коли я вже зовсім втратив будь-яку надію і був готовий до того, що мене остаточно і назавжди захоплять хижі прибульці, до мене прийшла допомога. З неба.

Ні, не подумайте, що над моєю головою завис вертоліт або до мене спустилася повітряна куля. Я почув лопотіння крил, і мені на плече вмостився велетенський метелик — такого я зроду не бачив. Завбільшки він був з дорослого горобця, крила мав жовтогарячого кольору, а коли я придивився, то побачив, що в лівій передній лапці він тримає маленьку залізну капсулу. Метелик легко дався мені в руки, і за мить я вже розгортав скручене трубочкою послання, написане знайомим кострубатим почерком Жука:

У цьому місці було відірвано кутик аркуша, і, гублячись у здогадах про те, хто ж урешті допоможе мені врятувати людство, я прожогом побіг до свого будинку…

Розділ 14. Послання від бабусі

Підходячи до дверей своєї квартири, я сторожко озирнувся — космічні монстри могли спокійнісінько підстерегти мене саме тут. Тепер мені здавалося, що за мною стежать уже давно. Просто раніше я відганяв від себе підозри, коли помічав,

як похмурі постаті у довгих плащах і старомодних крислатих капелюхах затуляються газетами або демонстративно втуплюються у вітрини магазинів, щойно я зверну на них увагу. Але зараз аналізувати усі ті дивні збіги було ніколи. Я кілька разів натиснув на ґудзик дзвінка, але всередині квартири було тихо.

“Отже, бабуся піщда на роботу — до банку”, — подумав я і повернув у дверях ключ. Тиша, що стояла у помешканні, зараз видалася мені моторошною й гнітючою. “Ну от, припливли! — по- думки дорікнув я собі. — Вже й тиша тебе лякає…”

Та в цю хвилину я помітив на столі невеличкий предмет, схожий на комп’ютерну флешку. Однак коли я взяв предмет до рук, то з подивом виявив, що це звичайнісінький спортивний свисток на мотузці. Схожий свисток має наш учитель фізкультури. Я розгублено покрутив свисток у руках, аж раптом щось всередині клацнуло, і звідти почувся… голос моєї бабусі:

— Климе, якщо ти зараз чуєш моє послання, значить, мене захопили синьомордики. Не хвилюйся. Головне — зроби все точно так, як я тобі скажу. По- перше, підійди до вікна.

Я був настільки ошелешений, що слухняно рушив до єдиного у вітальні вікна.

— Бачиш вазон із калачиками? Витягни квітку, на дні горщика дістань ключ… — Спокійний бабусин голос продовжував давати вказівки.

Я закляк. Уявити, що моя бабуся, для якої її квіти, здавалося, були найбільшою радістю в житті (вона весь час підливала квіти добривами й підв’язувала листочки), сама пропонує видерти з коренем калачика, було просто неможливо. Але голос бабусі, яка ніби передбачала, що я вагатимусь, наказав:

— Скоріше, часу залишилося зовсім мало. Діставай ключа. На подвір’ї, під старою грушею, стоїть жовтий автомобіль. Цим ключем відчиниш дверцята, сядеш за кермо, а далі отримаєш нові інструкції. І головне, онучку, нічого не бійся. Ми маємо план. Скоро ти про все довідаєшся. Пам’ятай, ТТБ у тебе вірить! — Бабусин голос якось дивно забринів, і мені здалося, що вона намагається стримати чи то сміх, чи то сльози.

За останні дні я звик до несподіванок, але те, що моя лагідна й завжди усміхнена бабуся якимось чином пов’язана з Таємним Товариством Боягузів, не вкладалося у мене в голові. Але тепер над цим ніколи було розмірковувати. Раптом я відчув, що синьомордики, як їх влучно прозвала бабуся, перейшли у наступ. І невідомо з якої причини своїми першими жертвами вони вибрали нашу родину.

Я стріпнув головою, відганяючи вагання й страх, легко висмикнув калачика з горщика, намацав на дні ключ і вибіг з дому, шукаючи очима жовтий автомобіль. Чомусь я сподівався, що побачу щонайменше жовтого мерседеса останньої моделі.

Насправді ж під покрученою дуплавою грушею, що якимось дивом вижила посеред заасфальтованого міського подвір’я, стояв… обшарпаний горбатий “Запорожець”…

“Тю, — промайнуло у мене в голові, — і на цій іржавій консервній бляшанці ми збираємося перемогти космічних монстрів і врятувати світ?”

Розділ 15. Найкращий у світі автомобіль — це…

Подвір’я було абсолютно порожнє. Зрозуміло — діти пішли до садочків і шкіл, а дорослі на роботу. Та щойно я підійшов до “Запорожця” й почав невпевнено встромляти іржавого ключа в шпарину замка, як на наше подвір’я заїхав екскаватор з величезним, загрозливо виставленим уперед, ковшем. Мене здивувало те, що їхав екскаватор неймовірно швидко.

“Нічого собі будівельна техніка розвелася — якісь гоночні екскаватори шастають містом”, — подумав я і враз зрозумів, що той екскаватор прямує саме до мене й до старенького жовтого “Запорожця”.

Врешті мені все ж пощастило відімкнути погнуті дверцята автомобіля, я скочив на переднє сидіння й судомно вхопився за кермо. Що робити далі, я не знав. Я ніколи в житті не водив машини. Тим більше, не було жодних гарантій, що ця іржава бляшанка взагалі зрушить з місця. А найголовніше — я навіть не уявляв, як завести машину.

— Негайно пристебнутися! — почув я механічний голос і відразу впізнав його.

Саме цей голос привітав мене у підземній лабораторії ТТБ, куди я провалився крізь каналізаційний люк. Вагатись було ніколи. Ківш екскаватора вже навис над самісінькою моєю головою. Я намацав ремені безпеки і одним рухом заклацнув їх на грудях. Не встиг я з цим упоратись, як мій старенький “Запорожець” загуркотів, немов ракета перед стартом, підстрибнув угору, наче велетенський гумовий м’яч, і вискочив з-під самісіньких залізних зубців гігантського ковша.

Краєм ока я побачив, що керує екскаватором уже знайомий мені синьомордий прибулець, який нещодавно захопив мене на фальшивому будмайданчику. Тоді мене врятувала ненажерливість блакитного хижака і те, що наша муха подіяла на нього як снодійне. Тепер усе залежало від того, чи пощастить мені втекти від нього на старому маленькому автомобільчику…

Та я даремно хвилювався. Як видно, мій “Запорожець” мав приховані резерви. Бо, здивувавши мене шаленим стрибком, автомобільчик несподівано чхнув, потім різко розвернувся на місці і помчав назустріч нападникові.

— Що ви робите?! — закричав я, чомусь звертаючись до машини на “ви”.

— Заспокойся і міцніше тримай кермо, — озвався все той же голос, а наступної миті автомобіль так само спритно підстрибнув і опинився позаду неповороткої машини. Прибулець почав смикати за важелі, намагаючись розвернутися. З-під коліс екскаватора на всі боки розліталася земля. Величезна машина похитнулася і почала повільно завалюватися на правий бік.

За кілька секунд посеред мого двору лежав перевернутий екскаватор, надсадно гудів і смикався.

Всередині скаженів блакитний прибулець, марно намагаючись вилізти з перевернутої машини. На лобі в нього росла величезна синя ґуля.

А я, зрозумівши, що мій “Запорожець” — найнадійніший і найдосконаліший автомобіль у світі, з полегшенням відкинувся на спинку сидіння і на шаленій швидкості помчав у безвість — назустріч небезпеці.

Розділ 16. Загадкова пані Содомія

— Це був їхній ватажок, — так само монотонно промовив механічний голос.

— Хто? — стрепенувся я, бо вже почав був дрімати.

— Істота, котра хотіла розчавити тебе ковшем екскаватора, — це ватажок космічних прибульців, — терпляче пояснив голос.

Ми мчали автострадою з неймовірною швидкістю, якої я майже не відчував. Бачив лише, що дерева й кущі обабіч дороги зливаються у якусь суцільну зелено-жовту смугу.

     

 

2011 - 2018