Читать онлайн "Таємниця козацького скарбу" автора Кокотюха Андрей Анатольевич - RuLit - Страница 7

 
...
 
     


3 4 5 6 7 8 9 10 11 « »

Выбрать главу
Загрузка...

— Чесно, — погодився Богдан, знайомий з вуличними законами.

— Отак. Ще оце йому передай.

Зігнувши ноги в колінах і спершись на коліна руками, Гайдамака голосно і глузливо зареготав. Ніби по команді решта хлопців прийняли ту ж саму позу і на диво злагодженим хором так само зареготали.

Богдан мовчки дивився на них і було йому зовсім не смішно.

Додому він повертався так замислено, що й не помітив, як із кущів за ним вийшов страус. У нього теж було щось на умі: він неквапом чвалав за хлопцем, довів через усе містечко до хати бабусі Віри, самовдоволено підстрибнув, збивши порох на землі, і повернув назад.

Розділ 8

У якому Данько Лановий кепкує з Льоньки Гайдамаки

Бабуся Віра міцно спала.

Годинник на стіні нацокав одинадцяту вечора. Отже, пора.

Вислизнув Богдан з-під ковдри, натягнув джинси, засунув ноги в кросівки, вдягнув завбачливо приготований ще з вечора темний легенький светр. Тіснуватий виявився светрик, бо Даньків — той відшукав светра серед своїх речей, залишених у бабусі, і переконав друга вдягти саме його.

Аби не грюкати дверима, Богдан виліз через прочинене вікно і переліз через паркан. Тиша стояла навкруги, лише цикади де-не-де потріскували і голосно дзижчали біля вух господарі тутешніх ночей — комарі.

Боявся Бодя, що заблукає, але нічого — дорогу поночі знайшов швидко. Коли наблизився до річки, нічні звуки поповнилися кумканням жаб. На темно-синьому небі висів круглий місяць, а розкидані по небу зорі сяяли на диво ясно. Та все ж, підходячи до будинку з привидами, на душі в Богдана було трохи маркотно. І місячна ніч, і тиша — все це дуже зручно для нечистої сили. І хоч як відганяв хлопець від себе такі думки, вони ще міцніше засідали йому в голові.

О! А ось і вони — привиди. Правда, злякався Богдан лиш на мить, бо впізнав ці темні постаті, що відділилися від стіни. Усі шестеро тут: Льонька, Валік, Гоблін Два, Юрко Космонавт і Просто Юрко, Князь Олег та Ігор Харитон. Зосереджені, надто вже серйозні, і, як запідозрив Бодя, теж чогось бояться.

— Молодець, — промовив Гайдамака. — Думали, не прийдеш.

— Ви думайте менше. Важке це для вас заняття, — відповів Богдан.

— Чого це ти раптом образити нас вирішив? — здивувався Льонька. — Ти на свого боягуза друга краще ображайся. Готовий?

— Чого ж, давайте.

— Отож, умови такі, — діловито заговорив Гайдамака. — Ти заскакуєш усередину і на одному місці не сидиш — ходиш там кругом. Ми оточимо будинок з усіх боків, аби ти не надумав через якесь вікно втекти. Ось годинник, — він кивнув на Харитона, і той показав Боді наручний годинник із циферблатом, що світився в темряві. Коли почуєш: «Можна», вважай, що ти пройшов випробування. Але якщо надумаєш вистрибнути раніше, ніж за годину — суши весла і зливай воду, ти програв. Приймається?

— Нормально, — погодився Богдан. — Можемо починати?

— Вперед, коли справді не боїшся, — погодився Льонька.

Звичним уже стрибком Бодя заскочив на підвіконня, перекинув ноги всередину і зник у темряві.

Коли зробив перший крок усередину будинку, відчув страх, який він так довго й наполегливо від себе відганяв. Усередині йому все захололо, навіть ноги відмовилися ходити.

— Спокійно, — сказав сам собі Богдан. — Привидів не буває. Немає їх — і все, — і, щоб остаточно прогнати жах, повторив уголос: — Немає!

Луна відгукнулася. Тільки вночі, у суцільній темряві вона звучала якось інакше, ніж удень. Тоді вона сприймалася наче дружнє перегукування, такою собі веселою грою. А зараз звучала лиховісно, наче пророчила біду і неприємну зустріч.

Мотнувши головою і відганяючи дурні думки, Богдан поволі рушив уперед. Зайшов у порожню залу, знову гакнув, ніби дражнячи луну, і, коли викрикнув так разів зо три, перестав боятися. Зовсім. Навіть відлуння не видавалося йому таким уже зловісним і моторошним.

Цікаво, скільки часу минуло? Він обійшов залу по колу, потім — ще раз, навіть почав собі наспівувати щось під носа. Звикнувши до неї, Богдан звернув у першу ліпшу кімнату і там, уже зовсім нічого не боячись, відбив на засипаній різним брудом підлозі гопачок-степ. Ха, налякати його надумали! Нічого в них не вийде!

— Ха! — крикнув Бодя, піднявши голову до стелі, наче змагаючись із луною. — Ха! Ха! Ха!

І раптом у відповідь почувся новий звук, від якого кров ніби застигла в жилах:

— У-у-у! Гу-у-у! А-а-а!

Звідки він линув, Богдан ще не зрозумів. Тільки вкляк на місці, боячись поворухнутися.

— А-а-а! У-у-ух-у! О-о-о!

Луна відбивала ці звуки по всьому будинку, і що далі, то більше переконувався Богдан: це не просто крики — це стогони. Комусь дуже боляче, і хтось стогне. Але чи буває боляче привидам? їм було боляче колись, і тепер він чує цей віковічний стогін…

Вікна великої кімнати, куди зайшов Богдан, виходили на місяць, і сріблясте сяйво освітлювало її. І тут, просто в місячному сяйві, хлопець побачив, як темрява у дверному отворі починає оживати, ворушитися… і просто з неї на нього посунуло щось сіре й страшне.

Крик застряг у Богдановому горлі.

Але раптом почувся інший крик, такий самий гучний і точно не з того світу.

Не може бути — це кричав привид, який щойно сунув на Богдана. Навіть не кричав — верещав з величезного переляку. Наче існувало в цьому світі те, що може налякати нечисту силу. Та ще й так настрашити, що вона заволає людським голосом. До того ж дуже знайомим.

Репетуючи людським голосом, мара кинулася навтьоки. Аж тепер Богдан нарешті побачив, чого вона так перелякалася. На привида насувалося щось біле і таке саме страшне. Воно не стогнало й не гуло, а рухалося за привидом стрибками і ось-ось мало його наздогнати. Несподівано привид упав. Біла примара нависла над ним, махаючи крильми, і тут на неї полетіла темна машкара.

Тепер привид перетворився на хлопчачу постать, і та постать рвонула до найближчого вікна, вилетіла з нього з криком і гепнулася, наче жаба, на траву. Біла примара так само стрибнула на підвіконня і завмерла, освітлена сріблястим сяйвом місяця. А Богдан, не довго думаючи, й собі вистрибнув з будинку.

І ось що він побачив: від стіни відповзав на смерть переляканий Льонька Гайдамака, до якого на крик збіглася вся його ватага. Побачивши білу примару на підвіконні, хлопці нажахано завмерли.

— Досить уже! — крикнув Богдан, і примара миттю перетворилася на Данила Ланового, замотаного в біле простирадло бабусі Віри. У руці він тримав ще одне простирадло — це ним накривався Льонька, вдаючи привида. А потім кинув простирадло, рятуючись від іншого привида, якого зовсім не чекав тут побачити.

Данько вже не міг стримувати реготу, і регіт цей звучав дзвінко і щиро. Його не доводилося витискати з себе, як це робила Гайдамаччина ватага нині вдень. Не втримався й Бодя — теж почав сміятися.

— Ну, то хто з нас нечистої сили боїться? — запитав, заспокоївшись, Данько і присів на підвіконня.

Нічого не відповів Гайдамака. Що тут скажеш, коли оце щойно у всіх на очах ганебно тікав від замотаного в простирадло Данила та ще й верещав при цьому, наче недорізаний. Куди й подівся грізний ватажок — зірки світили на пощипану ворону.

— Не дуйся, ти сам винен, — миролюбно заговорив Данько. — Це ж дуже просто: раз комусь пропонують перебути в будинку з привидами, отже, збираються по-справжньому лякати. Ну, це як Кімната Жахів у Луна-парку, розумієте?

Там постійно стовбичить опудало мертвяка з ножем, вимазаним червоною фарбою. Без таких опудал атракціону не буде. А у вас тут свій атракціон. Ось ми й вирішили спочатку подивитися, куди ви нас тягнете і що нас може тут чекати.

— Ага, — підхопив Богдан, ступаючи ближче. — Це все Данько придумав — обстежити будинок і прикинути, де можна заховатися і звідки може вилізти перевдягнений привид. У тому, що мене лякатимуть, ніхто навіть не сумнівався. Що нам лишалося? Тільки налякати того, хто буде лякати нас. Аби вас зовсім заспокоїти, ми вирішили придумати, що Данько забоявся і зовсім не прийде. Так ніхто не спитає, де він.

     

 

2011 - 2018