Ніна задумливо кивнула.
— А хто така мадам Зулейка? — запитала.
Агнешка захихотіла.
— Не знаєш? Ворожка, справжня. Здається, циганка, але я не впевнена. Має кабінет на Паризької Комуни, і майже всі дівчата зі старших класів уже в неї побували. Кожній вона наворожила, що вийдуть заміж за гарного й багатого хлопця.
— Це значить, що вона бреше.
— Бо це ти дійшла такого дедуктивного висновку? — Агнешка звела брови.
— Бо так каже статистика, — знизала Ніна плечима. — Дівчат у старших класах, зараз порахую… десь вісімдесят, може, навіть дев’яносто. Не думаю, щоб у всьому Вроцлаві було стільки багатих красивих хлопців.
— Псуєш забаву. — Агнешка знову позіхнула, цього разу демонстративніше. — Колись ти була іншою.
— Знаю, — буркнула Ніна. Їй також не подобалося, що відтоді, як вона отримала детективні здібності, вроджений романтизм дедалі частіше програвав змагання з так само вродженою розсудливістю.
— Збираєшся до мадам Зулейки? — запитала Агнешка. — Якщо хочеш, можемо піти разом, буде цікавіше. Тільки їй треба заплатити значно більше — дати п’ятдесят злотих або пачку хороших цигарок.
— У мене немає ані п’ятдесяти злотих, ані пачки хороших цигарок, — буркнула Ніна. — Та я й не хочу йти до якоїсь мадам Зулейки.
Десь за п’ять хвилин до кінця перерви на сходах з’явився Пьотрек, вкритий ластовинням хлопчина з Ніниного класу. Під пахвою він ніс товстезний том і здавався дуже наляканим.
— У мене немає грошей, — заявив без вступу. — Але якщо ти мені допоможеш, я дам тобі оце, — подав їй книжку.
Ніна прочитала назву: «Клінічна психіатрія».
— Вона товста, як ти любиш, — у голосі хлопця звучав відчай.
— Зате із сюжетом проблеми, еге ж?
— Га?
— Не важливо, — буркнула Ніна, заглядаючи у книжку. Вона була стара, обкладинка — із тріщиною, а з середини висипалися сторінки.
— Мама й не помітить, — поспішно запевнив Пьотрек. — То як, допоможеш?
— Дай здогадаюся, — дівчина закрила «Психіатрію». — Ти мав занести її сьогодні після школи в ремонт?
— О! — хлопець витріщив очі. — Ти й справді знаєш різні речі!
— Це було неважко, — Ніна трохи скривилася. — І я не можу взяти книжку, яка належить комусь іншому.
— Скажу мамі, що не вдалося її відремонтувати. Не будь свинею, ти мені справді потрібна!
Ніна зітхнула, ігноруючи Агнешчин погляд.
— Добре, зробімо ось як: я позичу в тебе цю книжку до завтра, а натомість спробую тобі допомогти.
— Супер. То скажи мені, що буде сьогодні на контрольній з історії. Я мушу отримати хорошу оцінку, розумієш? Батько сказав: ще одна двійка — й не буде табору взимку! Я намагався вчити, справді, але цих завдань забагато, а вдома…
— Тихо, — Ніна махнула рукою, і Пьотрек слухняно замовк, дивлячись на неї великими очима.
Першої миті вона хотіла машинально сказати, мовляв, гадки не має, що буде на контрольній, але, може, зуміла б, так би мовити… здогадатися? Як Шерлок Голмс, який робить дедуктивні висновки з різних дрібниць. Вона викликала в пам’яті момент, коли пан Боянович обіцяв перевірку: вираз його обличчя, погляд, яким він обводив клас…
— Благаю, — простогнав Пьотрек.
Різкий звук дзвоника наповнив коридори й вимів з них галасливу дітлашню.
— Вивчи про Версальський договір, — сказала Ніна, встаючи. — У тебе є дві години.
— Дякую, — Пьотрек розвернувся і збіг сходами.
Агнешка також підвелася.
— Ти це вигадала, — сказала, коли вони йшли до класу.
Ніна не відповіла, бо й сама не була впевнена, що тільки-но зробила.
Польська й пластика минули без проблем, а потім настав час історії. Пан Боянович наказав сховати зошити й роздав аркуші. У класі стало тихо, було чути лише кроки вчителя, який прогулювався між рядами, а ще неспокійне дихання учнів.
Надворі знову задощило, потоки листопадової зливи били у вікна, по шибках текла вода, наче розмиваючи дерева, що розгойдувалися за вікном. Ніна стримала дихання, відвертаючись від задоволеного, сповненого надії Пьотрека. Вона не була впевнена, чи зуміє глянути йому в очі, якщо помилилася.
— Одне запитання, — сказав пан Боянович. — Написати головні результати Версальського мирного договору та його наслідки. Маєте півгодини. Жодних розмов, жодного підглядання.
Агнешка здивовано подивилася на подругу. Пьотрек полегшено всміхнувся. Ніна зітхнула, розціпивши стиснуті на пері пальці. Присунула ближче чорнильницю і почала писати.
Це був останній урок, і ті, хто віддав аркуші, могли йти додому. Ніна закінчила роботу першою, надягнула пальто й закинула на спину ранець. Затрималася в коридорі біля виходу. Дощ перетворився на стіну води, на калюжах розквітали й лопалися великі бульбашки. Із причинених дверей тягнуло холодним мокрим повітрям.