За хвилину повз Ніну пройшов радісний Пьотрек.
— Велике тобі спасибі, — сказав, плескаючи її по плечу. — Ти й справді геніальна.
Вона ж дивилася, як він зникає за сірою завісою дощу.
— От не знала я, що ти така егоїстка.
Ніна розвернулася. Поруч стояла Агнешка, її губи були стиснуті, обличчя сповнене невдоволення.
— Егоїстка? — здивовано перепитала Ніна.
— Ти ж знаєш, що в мене не дуже добре з історією. Могла б і раніше сказати, я принаймні знала б, що вчити. А так знову отримаю трійку і мати на мене кричатиме.
— Та я ж сама не знала, які будуть запитання…
— Та досить уже, — Агнешка стенула плечима. — Кому ти хочеш голову задурити?
Вибігла, навіть не глянувши на Ніну, хоча вони завжди йшли до зупинки разом, повертаючись додому тим самим трамваєм.
Егоїстка. Може, Агнешка трохи мала рацію. Ніна добре знала історію, а крім того, пан Боянович її любив і ставив високі оцінки, навіть якщо вона плутала дати або її трохи заносила фантазія. Тому Ніна не непокоїлася через контрольну й зазвичай їй і на думку не спало б, що в когось можуть бути проблеми саме із цим предметом.
Пьотрек і Агнешка, подумала вона, могли б і повчитися трохи.
Проте на згадці про вираз обличчя подруги стиснулося серце.
Ніна ще трохи почекала, але дощ не припинявся, тож вона побігла, хлюпаючи по калюжах, зіщулившись під струменями, які сікли, промочивши за кілька хвилин волосся і спідницю, що стирчала з-під пальта. Пальто ще опиралося, хоча Ніна й відчувала перші крижані струмочки на шиї.
До зупинки саме під’їжджав трамвай — якби дівчина пришвидшилася, то встигла б на нього. Але ж на цю саму «п’ятірку» чекала Агнешка, а Ніна не мала бажання їхати додому разом. Вони тоді мовчали б, уникаючи погляду одна одної, і почувалися б дурнувато. Ні, з Агнешкою вона поговорить завтра, до того часу її злість має минути.
Тож дівчина дозволила, щоби трамвай поїхав, блискаючи розмитими дощем вогнями. До наступного було двадцять хвилин, і Ніна не могла стільки часу стовбичити, наче пеньок, на зупинці. Черевики вже промокли, волосся прилипало до обличчя.
Під впливом неочікуваного імпульсу вона попрямувала до найближчої кав’ярні. Завагалася на мить, але увійшла; зачинила двері, які наче відтяли її від холоду й дощу.
Усі на неї озирнулися — принаймні так Ніні здалося.
Дівчина відчула себе невпевнено: раніше вона завжди ходила до кав’ярні з батьками або подругами, але не сама. «Але ж я маю право тут бути, — виклично подумала. — Я така сама добра клієнтка, як і інші».
Утішена цією думкою, вона зняла пальто й присіла. Вода з волосся капала на скатертину, в теплі одяг запарував. Пахло кавою і шоколадними тістечками.
— Що тобі подати? — кельнерка з’явилася біля столика наче з-під землі.
— Чай із лимоном, — вирішила Ніна, подумки підраховуючи гроші в гаманці.
На тістечко, мабуть, не вистачить. А може, це й добре, останнім часом спідниці стали трохи затісними в поясі.
Кельнерка кивнула й зникла, аби за мить повернутися зі склянкою, над якою здіймалася пара. Ніна чекала, поки чай вистигне, і роздивлялася людей. Намагалася, як Шерлок Голмс у книжках, здогадатися, хто ким є. До славетного англійського детектива їй, щоправда, було далеко, але вона мала час потренуватися.
Троє дівчат за столиком поруч були геть не загадковими — голосно сміялися, говорили із сільським акцентом, та ще й про якесь креслення планів. Напевне, студентки Вроцлавського університету, які вступили на архітектуру завдяки балам за походження[2]. Далі сиділа старша пані з кислим виразом обличчя, одягнена в невибагливе латане плаття і черевики з дірками на носках. Проте манери вона мала бездоганні й здавалася… тією, яка звикла до кращого життя? Так, найімовірніше, саме так. Може, це графиня, яка втратила все під час війни, подумала Ніна, фантазуючи про втечу по вкритому кригою озеру: з-за дерев уже лунають постріли, із саней випадає кофр[3], на сніг летять родові коштовності, діаманти й золоті монети…
Одразу висварила себе за такі думки — детектив має доходити висновків, а не вигадувати невідомо що.
За останнім столиком сиділи жінка середнього віку й молодий чоловік. Жінка мала міцну статуру, широкі стегна й чималий бюст, але попри це було в ній щось чоловіче. Одягнений у чорний гольф чоловік мав бридке гостре обличчя з довгим носом. Окремо вони, напевне, здавалися б цілком нормальними, але, коли отак сиділи разом, було в них щось дивне, наче… не пасували одне одному? Ніна гадала, ким вони можуть бути: тітка й племінник? Пані професорка й студент? Чоловік у чорному гольфі здавався трохи схожим на тих, з ким Агнешка дискутувала про відсутність сенсу життя, але студенти зазвичай носили довше волосся. Може, це просто колеги, подумала дівчина, хоча й цей висновок здавався їй хибним.
2
У післявоєнній Польщі селяни і робітники мали надані державою пільги при навчанні в університеті (зокрема додаткові бали під час вступу).