А Ніка впродовж цілого тижня не може заснути. Вмикає нічника і лежить із широко розплющеними очима, прислухається до кожного звуку за вікном. У вікно не дивиться – за ним тільки небо і місяць, що сновигає поміж клаптями хмар, як блідий приблуда. А що ще можна побачити у вікно на сьомому поверсі?
У дитинстві Ніка дуже боялася темряви й самотності. До відчаю, до нудоти, до болючого спазму в низу живота. У дитбудинківській спальні завжди було багато дітей, вона звикла засинати в гурті, тому і в квартирі довго не могла залишатися вночі сама – кликала до себе маму Регіну або ж просилася до неї в ліжко. Спочатку Регіна йшла на поступки, потім просто залишала відчиненими двері між кімнатами.
Тепер дитячі страхи не тільки повернулися, але, здається, й виросли разом з Нікою. Вночі кудись зникає відчуття реальності, їй мариться, що квартира – це клітка, яка відкололася від будинку, відірвалася від світу і балансує десь у стратосфері, над чорною безоднею, поза часом. Ось-ось до неї зайдуть якісь космічні химери – не відчиняючи дверей, просто крізь стіну або крізь скло, підійдуть до ліжка, і… І кричи скільки завгодно – ніхто не прийде на допомогу, бо за стінами клітки нікого немає. Нікогісінько! Тільки чорна безодня і блідий місяць.
Господи! Що це з нею? Майже доросла людина, скоро вісімнадцять, соромно навіть зізнатися комусь у своїх дивних страхах. Але й позбавитися їх неможливо. Ось хитнулася штора на вікні, щось шкрябнулося на балконі, якась тінь упала на підлогу і поповзом підбирається до ліжка. Треба заплющити очі й заховатися під ковдру. Хутчіше б ранок!
Вона мусить побачити цього чоловіка. Мусить. Ненавиділа його всіма фібрами душі, долоні мимоволі стискалися у кулаки, коли думала про нього. Як він не хотів її появи на світ, як пропонував мамі гроші, аби вона позбулася її, що вчинив потім з мамою… Але… Поміж ненавистю, образою і болем з нічної тиші раптом випливала та сама картинка у стилі наївного примітивізму: просторий кабінет (звісно ж, у нього не може бути тісний), розкішні шкіряні меблі (а які ж іще?!), вона переступає поріг, і презентабельний чоловік (авжеж, презентабельний!), тільки-но вгледівши її, підводиться з-за столу. В його очах здивування і захват, він стає на коліна і плаче. Зізнається, який він щасливий, що у нього є доня, що вона така розумниця і красуня! Звісно ж, він упізнав її зразу ж, тільки-но вона увійшла, адже Ніка так схожа на свою мамусю! А він так любив Віруню! І все було зовсім не так, як розповіла Регіна. Зовсім не так! Вони розійшлися випадково, через непорозуміння, плітки, через його благовірну Люську Гервасіївну, через… Зрештою, яке тепер має значення, через що вони розійшлися? Головне, що Ніка його розшукала і прийшла. Вона тепер його найдорожчий скарб! Вони – найрідніші люди, сім’я, у них одна група крові. Тепер вона ніколи не буде самотньою.
Регіна казала, що Ніка дуже схожа на свою маму – такі ж очі, ніс, губи, постава, навіть голос. Тільки мама чорнява, а в неї незвичайне, просто-таки дивовижне волосся рідкісного кольору, якесь мідно-медове з бурштиновим полиском. «Рідкісне? – дивувалася Ніка. – Чого ж тоді Аделіна Марківна в дитбудинку називала мене рудою бестією, а однокласники – просто рудою?» – «Бо вони нетямущі», – заспокоювала Регіна.
Отже, щоб він її зразу впізнав, треба перефарбуватися на брюнетку. Купила фарбу, прочитала інструкцію. Чи то інструкція виявилася брехливою, чи фарба – підробкою. Бо волосся стало чомусь не чорним, а темно-баклажановим із бузковим відтінком.
Ну що ж, доведеться змінювати план. Усе має відбутися по-іншому. Він не повинен відразу впізнати її. Вона буде зовсім не такою, як мама. Маму він, судячи з розповіді Регіни, вважав сірою мишкою. Ніка постане перед ним стильною і крутою. До баклажаново-бузкового має підійти ультрамодна асиметрична стрижка. Далі за програмою перевтілення – пірсинг: у салоні їй прокололи праву брову і вставили маленьке срібне кілечко. Надягнула шкіряну міні-спідницю і таку ж чорну коротку куртку-косуху… Колготи-сітка, високі підбори. Сонцезахисні окуляри. Ну от, половину фінансового запасу, залишеного Регіною, як корова язиком злизала. Другу половину Ніка поклала у конверт.
Розшукала офіс – на східній околиці міста, у тій самій величезній, довгій і закрученій, як кишка, будівлі колишньої фабрики, де тепер розташувалися з десяток фірм і фірмочок, крамниць та майстерень і навіть розважальний центр «Портал-сіті». Зайшла до приймальні. На дверях кабінету табличка – «Владислав Іванович Красков». Отже, Регіна казала правду, це таки він. Невідь-звідки випірнула і рішуче перегородила шлях до дверей спортивного виду жінка в діловому сірому костюмі – чи то секретарка, чи добре вишколена сек’юріті. Цілком ймовірно, і те й друге в одній особі. Ніка десь читала, що теперішні олігархи надають перевагу секретаркам-амазонкам. Погляд у жінки колючий і насторожений.