І все ж вона мала переваги перед тими, хто до самого випускного залишався у сиротинці. Вона мала одинадцять чудових років! Одинадцять літ, подарованих зовсім чужою жінкою, яка любила її, як рідну. Любила просто так.
Дякую вам, свята Натулечко! Дякую за все-все – за казки і книжки, за компреси і бульйон у дитбудинку, за свою, хоч і тимчасову, але таки свою дому, яку ви мені подарували, за домашній затишок, за маму Регіну, якої без вас також не було б. Якби Регіна не поїхала, вона б щось придумала. Вона обов’язково щось би придумала. Якби Ната Улянівна була жива, все було б зовсім інакше… Але й вона, Ніка, вже не дитина – пора самій дати собі раду.
Звідки взявся цей родич? Де він був, коли Натуля помирала? І чи є він взагалі на білому світі? Чи не вигадав його отой з барсеткою?
8
Якраз на межі літа й осені 1939-го, на світанку першого вересня, Польща прокинулася від жаху. Сонячна барва ще не встигла торкнутися землі, як на неї навхрест упала чорна. Війська Рейху почали повномасштабний наступ по всій лінії польсько-німецького кордону протяжністю понад тисяча шістсот кілометрів.
За якихось три тижні 19-й моторизований корпус генерал-полковника Гейнца Гудеріана нестримно прокотився вздовж усієї території Другої Речі Посполитої – від західних до східних рубежів. Уже десятого-одинадцятого вересня перші німецькі бомби впали на Луцьк, скоєно було також нальоти на Ковель і Володимир-Волинський. Щоправда, на «всходних кресах»[27] Речі нападники не проявляли особливого завзяття і жорстокості, якими позначиться пізніше, майже через два роки, їхній кривавий шлях на цих же теренах. Вони поспішно робили марш-кидок, який мав продемонструвати міць нацистської армії і стати провісником майбутнього затяжного наступу. Таку тактику диктував договір між керівництвом СРСР та Німеччини, так званий пакт Молотова – Ріббентропа, підписаний у серпні, всього-на-всього за тиждень до нападу. Він передбачав нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею і давав можливість СРСР повернути території, втрачені Росією в Першій світовій війні та після підписання Ризького договору 1921 року.
Отож, бліцкриг «Гейнца-урагана» завершився у Бресті, де відбувся імпровізований спільний парад німецьких і радянських військ. На ньому Гудеріан офіційно передав місто 29-й танковій бригаді Червоної армії, а тоді розвернувся і так само стрімко покотився назад, за Буг. Щойно етнічні українські землі залишило німецьке військо, на них прийшло радянське.
Демаркаційна лінія між Польщею і СРСР, що простягнулася по Західному Бугу, розділила і Тадея Мандрику та Левка Ярича. Мандрика залишився у Польщі, де вже набирала страшних обертів світова війна. Левко вирушив до Старолісів, які тепер належали до радянської України. Вони не знали, чи зустрінуться ще колись, а якщо зустрінуться, то де і за яких обставин.
Левко добирався від Бугу пішки, дорогою затримувався у селах. Точніше, затримували його самі мешканці сіл. Після осінньо-польових робіт у костоправів зазвичай додається клопотів. Тижнями зігнуті у три погибелі над урожаєм, який треба хутко зібрати, викопати, вихопити із землі, повантажити на фурманки і заховати до настання холодів, селяни саме цієї пори найчастіше скаржаться на нестерпний біль у попереку, на невралгії й запалення м’язів, вивихнуті суглоби і розтягнуті сухожилля, травмовані ступні й руки. Така біда спіткала і чоловіка, до якого Левко попросився на нічліг. Метрів два на зріст, плечистий, із широкими, як лопати, твердими чорними долонями, він лежав на дерев’яному лежаку, розпластаний і безпомічний, як немовля. Стогнав при кожному порухові й голосно проклинав отой лантух з бульбою, через який, мабуть, щось надірвалося у хребті. Жінка спробувала розтерти «стріляючий» поперек перваком, прикласти компрес, але тільки торкнулася спини, як чоловік засичав від болю і прогнав її геть.
Левко вагався: зізнаватися чи ні? Зрештою, досі він займався тільки дітьми. Мандрика казав, що у нього дуже чутливі і делікатні долоні, на них шкіра, як у дітвака, тож сам пан Бог велів йому лікувати малих. А тут такий огрядний огир і Мандрики поруч нема. Але ж як людина мучиться!
– Я трохи знаюся на цьому. Може, дозволите допомогти?
Чоловік недовірливо зиркнув на його руки.
– Хм… А ти часом того… не бре’?
– З якого дива? – стенув плечима Левко. – Та й ночуватиму ж у вас.
– Отож-бо! Дивись мені: зробиш гірше – виштовхаю з хати, прожену в глуху ніч, ще й услід собаку з прив’язі спущу!
«Еге ж, виштовхаєш, спустиш… Ти й до порога вже не дійдеш, не те що до собачої буди», – подумав Левко і взявся розминати долоні.