А що ти вернувся, Левку, то вельми добре. Село наше знов збідніло на чоловіцтво. Кого у військо польське мобілізували, як тіко німці на Польщу напали. Кого вже ці, що прийшли, забрали. Ні, не у військо, а так, невідь-куди. Юстин Савош, Дем’ян Ткачук, Савка Хомицький… Хазяї, не з лопуцька роблені… А їх до тюрми. За що? А рогатий їх знає, за що. Найбільше Юстина жаль. Ми ж із ним росли разом, гусей і корів пасли. Славний хлопака був, сердечний. Але він ще політком вдарився у політику.
Виступав проти того, щоб поляки нам свою мову і віру нав’язували. Правильно виступав. За те й у «Березу Картузьку» запроторили. Але така от оказія вийшла: тіко випустили його поляки з того табору, і зразу ж совіти забрали. Поляки забороняли співати «Ще не вмерла України і сила, і воля…», то Юстин теперка, тіко в село вступив, заспівав на весь голос. Думав, каже, як уже Україна, то нарешті мона… А не мона! Зновика, виходить, невгодний Юстин власті, зновика чужий. Що ж то за доля наша така, Левку, що ми всім невгодні, що нас, як траву при дорозі, – хто йде, той скубне, хто хоче, той топче, кому тільки в голову паморок якийсь стукне, той і по тюрмах наших людей садить?
А Дем’яна і Савку взяли за те, що землі забагацько. В одного – вісім десятин, у другого – десять. Усе життя люди поклали на те, щоб тої земельки прикупити, щоб заможнішими стати. І що теперка? Землю відібрали, в колгосп передали, а чоловіків усе одно посадили, хоч вони вже, виходить, рівними з усіма стали. І Міхала Вишнецького теж кудись повезли. І того панка, учителя його дочки, разом з ним. Кажуть, цілий поїзд такими аліганцькими, як вони, напакували і кудись потарагунили. А куди – страшний секрет. Ніхто нічого добитися не може, нікому нічого не кажуть. Але ж то люди пропали!
Левко аж здригнувся.
– І Вишнецького? А пані Ольга? А…
– А вони тобі тре’? Забудь! У них своє життя, у нас – своє. Мар’яні сільрада заборонила їм прислужувати, сказано ж, усі повинні бути рівними, не буде більш пана і драба[31]. Але вона все одно ходить, прокрадається потай, бо шкода їй, бачте, пані з дочкою. А чого їх шкодувати? Хай свої білі ручки до роботи призвичаюють, хай. Теперка хто не робить, той і не їсть. Отакий закон! Правильний закон.
Левко зірвався з лавки, взявся за клямку, щоб іти. Але з валькира[32] випливла Грабариха, пишнотіла, розрум’янена, – в одній руці хлібина, в другій миска з нарізаним салом, під пахвою пляшка затиснута, – і завелася, мало що не заголосила на всю хату:
– Ти що ж це, Левцю, і за стіл у мене не сядеш? Грумічаєш[33] мною? А що ж люди в селі скажуть? Що зайшов Сяньків син до Катерининої хати і зразу вийшов, навіть хліба після дороги на зуб не поклав? Не вгодив тобі, значить, батько з жінкою, не ту вибрав. А чим же, скажи, я тобі така невгодна мачуха? Чи коли слово яке погане тобі сказала? Чи батько твій не нагодований, не доглянутий? Подивися-но на нього – бач, як похорошів!
Довелося покірно сідати за стіл. Але ні сало, ні квашені огірки, ні деруни, ні навіть улюблена гомачка[34] в горло не лізли. А Грабариха тарабанила й тарабанила:
– Ми ж теперка одна симня. Треба пораятися[35], як далі жити, що з вашим полем черкаським робити. Була гадка – синові мому, Іванові, віддати, хай обробляє. А нам з твоїм батьком і мого поля вистачить. А теперка… Ти до нас перейдеш чи когось уже на думці маєш? Бо як же самому такому… – кинула жалісливий погляд на Левкові руки. – Чи будеш тіко столуватися у мене? То я не проти. Що зварити бульби на двох, що на трьох – не велика різниця.
Подякував і заспокоїв – з полем ще до весни можна подумати. А раду він сам собі дасть. Тадей Мандрика навчив його не тільки костоправству, а й усьому тому, що людині для простого щоденного життя потрібне: і прати, і прасувати, і їсти готувати. І на травах він тепер знається не згірш їхньої сільської знахарки баби Мокрини. Тож не пропаде.
– Ти диви, які чоловіки теперка!
Грабариха здивовано округлила очі, прицмокнула й полегшено зітхнула. Така відповідь її влаштовувала: і перед людьми не совісно, і самій не клопітно, і пасинком похвалитися можна.
Вона ще зітхати не перестала, а Левко вже в дорозі до Вишнецьких. Що ближче до мосту, то гіркіший запах дратує ніздрі. Погода безвітряна, ніде й гіллячка не ворухнеться, тільки останнє листя рівно падає на землю, от дим і не розвіюється, тримається того місця, де недавно горіло.
А горіло таки у Вишнецьких. Крізь щілинку у брамі Левко побачив два вікна з розтрощеним склом і чорною кіптявою навколо рам, зірвану і скручену покрівлю над вікнами. Мабуть, вогонь зупинили, не дали йому охопити весь будинок. Але що мали пережити ті, хто був у ньому!