Застоялий запах – цвіль, старі шпалери, відсиріла штукатурка, мишачий послід – різко вдарив у ніздрі. Ніку знудило. Кинулась до кімнати, розміщеної з протилежного від дев’ятиповерхівки боку, відчинила навстіж вікно, перехилилася у дворик. Коли віддихалася, взялася обстежувати будинок. Меблі на місці. Та вони такі, що їх би й задарма ніхто не взяв: у кімнатах металеві ліжка з прогнутими панцирними сітками і подряпані фанерні шафи для одягу, на кухні довгий стіл зі струганих дощок і кілька стільців без спинок. На покуті – образок із зображенням Богоматері з дитям-Ісусом, затягнутий густою павутиною й обрамлений посірілим від пилюки рушником. Недаремно, мабуть, полетіли в інші краї маленькі «вороненята». Вжахнулася від самої думки, що їй, хай і тимчасово, доведеться жити в такому злиденному помешканні.
«Ясновельможна панно Вероніко! А хіба тебе хтось запрошував сюди? Чи на шнурку тягнув? Ти можеш перебратися у новесенький двоповерховий котедж громадянина митника, що он за якихось п’ятдесят метрів звідси. Він такий гарний, такий кольоровий, що аж-аж! А в ньому і плазмовий телевізор, і джакузі, і винний погріб, і гараж з трьома автівками. Ах, тебе туди також не запрошували? Хм…Тоді вибирай, куди тебе не запрошували більше!» Ех!..
Води немає – кран сердито забурчав, як старезний дід, але навіть не плюнув у круглу раковину. Зате є електрика – це великий плюс. Втім – ха-ха! – єдина лампочка, що залишилася у засидженій мухами допотопній люстрі, підморгнула і за кілька хвилин згасла. За час того блимання Ніка встигла помітити в кутку за ліжком маленький нічник у вигляді японського ліхтарика. Мабуть, його закинуло туди одне з непосидючих вороненят. Отож, хай буде світло!
Лягла не роздягаючись. Тільки заплющила очі, а перед нею знову той, з чорною барсеткою на зап’ястку. Підштовхує до балкона, щоб скинути на землю. А земля ледь видніється, вона так далеко, ніби квартира не на сьомому, а принаймні на сто сьомому поверсі. Барбі визирає з-за спини чоловіка і весело сміється. Чого їй так смішно?
У кімнаті – затхлість і літня задуха, а їй раптом стало холодно. Тіло, згорнуте калачиком на панцирній сітці чужого ліжка, ніби також чуже. Ніка встала, проковтнула «коліщатко». Стала легкою, майже невагомою, ніби розчинилася у повітрі, з голови повтікали всі думки, забулося пережите за цей божевільний день. «Все фігня, і всі фігня, а життя коротке», – повторила кілька разів улюблену Лідчину фразу і провалилася в сон.
Прокинулася від настирних доторків проміння. Крізь повіки відчула, що дивиться на неї не тільки сонце – хтось гіпнотизує її поглядом. Кицька! Та сама димчасто-сіра мандрівниця, яка, сама того не відаючи, показала їй шлях до кімнати. Худюща, із запалими боками, впірила в Ніку жовто-зелені очиська й не зводить, ніби справді проводить сеанс телепатії.
– Ну чого ти, Димко? Хіба тобі місця мало? – Ніка хотіла погладити вологі від роси і прилиплі до спини ворсини, але кицька скочила з підвіконня на підлогу і всілася у кутку, на маленькому вилинялому ходнику, сплетеному з кольорових смужок тканини.
Ніка дістала з наплічника пиріжок з лівером, який купила вчора, але так і забула з’їсти, розламала на шматочки й підсунула до кицьки. Та голосно фиркнула і вискочила у вікно.
– Не довіряєш людям? І правильно робиш, – зітхнула Ніка. – Ти, значить, мудра. А от я, дурепа, ніяк не можу відучити себе від цієї шкідливої звички.
Але кицька, як з’ясувалося, була не набагато мудріша від Ніки. За якийсь час вона з’явилася на підвіконні з котеням у зубах – ще сліпе, воно ледь-ледь подавало писклявий голосок. Кицька зіскочила на підлогу, поклала кошеня на ходник у кутку і знову шуганула з кімнати. Коли принесла останнє, четверте, взялася за пиріжок. Мабуть, вона була дуже голодною, а котенята висмоктали з неї не тільки молоко, а й сили. Щоб врятувати їх, вона вирішила все-таки повірити людині. А Ніка подумала, що тепер просто зобов’язана оправдати цю довіру: пляшки молока на день вистачить і їй, і котенятам. Поки що на молоко вистачить. А далі?
Далі вона знайде роботу, ні, краще дві роботи. Буде працювати день і ніч. Буде жити дуже-дуже скромно. Буде заощаджувати гроші, щоб наступного року вступити до університету. Але не на філологічний, до якого її готувала Регіна, а на біологічний. А ще ліпше – у ветеринарний інститут. Велика педагогиня Регіна Сергіївна мала б знати, що людину навчають не для того, щоб вона йшла вказаною навчителем дорогою, а для того, щоб дати їй можливість вибирати свою. Ніка любить літературу, але філологом не стане. Вона буде рятувати світ від екологічної катастрофи або ж лікуватиме тварин. Може, навіть напише дуже потрібну й розумну книжку, яка змусить людей схаменутися і не тільки любити, а й берегти світ, у якому вони живуть. Але це все буде колись. А що робити сьогодні?