Не мав ні часу, ні сил, щоб донести її з гори до садиби. Відчинив двері дота і спустився з дівчиною на руках до їхньої з Вишенькою підземної доми. Вона була холодна, як бурулька. Боявся, що перебила собі хребет. На щастя, він виявився неушкодженим, тільки один хребець біля шиї трохи зсунувся. Але вправити його нескладно. Ще вивихнуте плече, зламана нога і надривний кашель. Де ж ти так застудилася, дитино?
Вже коли їй стало краще, помітив дивну схожість дівчини з Вишенькою. Навіть приніс портрет дружини з будинку і повісив на стіні поруч з ліжком. Разом з Вишеньчиними картинами він зберігався у цій схованці, коли Левко був далеко. А тільки-но оселився в садибі Вишнецьких, забрав їх у дерев’яний будинок.
Дивився і порівнював. Але хіба мало на світі подібних людей?
21
– Нарешті ти в зоні!
Голос у Лани такий радісний, ніби її притулок для тварин міжнародний ґрант виграв. Ніка трохи заскочена тією радістю, не знає, як на неї реагувати.
– Не дочекаєтесь! – відрубала.
– Ніко! Ти чого? А-а-а… Я ж не про ту зону, – засміялася Лана. – Я про телефонну мережу. Ти вже дивилася на свій «стільничок»? Бачила, скільки разів ми з Віталиком намагалися до тебе прорватися? Сто чи двісті – як матимеш час, то займись лічбою. І стільки ж разів нам якийсь робот жіночої статі повторював те саме: «Абонент поза зоною». Ми тут місця собі не знаходимо, хвилюємося. Оце якби ще й зараз не додзвонилися, то писали б заяву в міліцію. Де ж ти зараз? І куди зникла на цілих десять днів? Пішла так глибоко у підпілля, щоб міліція за дзвінком не виявила місцеперебування і не арештувала? Чи так гарно родичі прийняли, що про друзів ніколи було й згадати і ти навіть телефон відключила? Чи була десь у такій глухій провінції, де й взагалі телефонного зв’язку немає?
З усього почутого Ніка вихопила тільки одне, дуже важливе для неї слово – «друзі». Значить, усе-таки друзі. Друзі! Друзі! Друзі!!! Сльози підступили до очей, залоскотали носа, піднебіння. Вона ж думала, що Лана до кінця днів не простить їй того, що сталося, навіть чути про неї вже не захоче. Хтось інший, мабуть, і справді не схотів би. Нацькувати собаку на відомого бізнесмена, кандидата в депутати… Це ж треба було додуматися! Можна уявити, скільки проблем після того виникло у Лани. Вона ж і так билася, як риба об лід, з отим собачим притулком. А після заяви Краскова його могли не тільки закрити, а й приспати навіки всіх чотирилапих у ньому. «Потерпілому» це тільки на руку, а для Лани – катастрофа. І все це через кого? Через неї, Ніку-недоріку. Коли вона нарешті навчиться керувати своїми емоціями, не реагувати так на всіляку несправедливість?
Але ж, Боже мій, як їй шкода було Віталика! Як шкода! Аж серце репалося. І Лану, і отих нещасних собак у притулку, і… себе. Ні, себе вона після того не шкодувала. Себе тільки звинувачувала і картала, її самоїдство після тієї втечі сягнуло апогею. Це вже пізніше, тут, у Старолісах, коли отой чоловік у секонд-хендівській футболці із зображенням групи «Skorpions» (так і не зізнався – Макар Величко він чи ні) грубо і безцеремонно виштовхав її за ворота… Коли він назвав її аферисткою і дав зрозуміти, що не знає ніякої Віри Величко і не хоче знати її, Ніки… Ось тоді вона відчула раптом жаль до себе самої, такий неймовірно гострий, аж несумісний із життям. А потім довга осіння ніч, проведена у старенькому човні на річці, холодні дрижаки, голодна нудота у шлунку, дивний сон. І оте височенне дерево на горі, що заворожило її, тільки-но вона на нього глянула з човна. Здавалося, що по ньому можна зійти на небо і втекти від цього жорстокого світу.
А жити, виявляється, варто. Бо в житті бувають і приємні несподіванки. Навіть дуже-дуже приємні. Це вони зробили таким щасливим голос Лани. Найперше, повідомила вона, Владислав Красков забрав з міліції свою заяву. Після розмови з Віталиком він, здається, ладен був навіть заприсягтися, що сам напав на бідного собаку і хотів його покусати. Хоча, по суті, це дуже близько до правди, бо нападав таки він. Отже, Ніка може не ховатися від пильних стражів порядку – вони не мають до неї жодної претензії.
Притулок дійсно має шанс отримати ґрант – Віталик «відкопав» в Інтернеті програму транскордонного співробітництва Польща – Білорусь – Україна, спрямовану на захист тварин, яку фінансово підтримує Євросоюз. Їхній проект уже пройшов перший етап конкурсного відбору. Це ще не перемога, але вже шанс на неї. І ще одна надія – на Міжнародне товариство захисту тварин SOS. Воно підтримує притулок для чотирилапих, створений Тамарою Тарнавською в Києві. Тією самою Тарнавською, яку навіть «коктейлем Молотова» лякали, щоб вона відмовилася від того, що стало для неї справою всього життя, і віддала зайняту притулком територію під мотодром. Але, слава Богу, серед українських жінок чимало міцних горішків. Можливо, SOS і їм допоможе.