— Якась дівчина колись знайде своє щастя в ньому, — недбало зауважив Мелчет. — Йому дуже подобалася та бідолашна дівчина, Роза Емот, чи не так?
Місіс Бартлет зітхнула:
— Мені було дуже прикро на це дивитися. Він обожнював навіть землю, по якій вона ходила, а вона була до нього байдужісінька.
— А де Джо проводить свої вечори, місіс Бартлет?
— Тут, сер, зазвичай. Іноді він робить вечорами якусь додаткову роботу, а іноді намагається вивчати бухгалтерію заочно.
— Розумію. А де він був учора ввечері?
— Тут, сер.
— Ви певні, місіс Бартлет? — гостро запитав сер Генрі.
Вона обернулася до нього.
— Абсолютно певна, сер.
— Він не виходив із дому, скажімо, десь о пів на дев’яту?
— О ні, — засміялася місіс Бартлет. — Він ставив для мене буфет на кухні протягом майже всього вечора, і я допомагала йому.
Сер Генрі подивився на її усміхнене обличчя, на якому був вираз цілковитої певності, і пережив перше гостре відчуття сумніву.
Через хвилину Елліс увійшов до кімнати.
Це був високий широкоплечий молодик, дуже вродливий як на селянина. Він мав сором’язливі сині очі, і стримана усмішка грала на його вустах. Такий собі приязний молодий велетень.
Мелчет почав розмову. Місіс Бартлет вийшла на кухню.
— Ми розслідуємо смерть Рози Емот. Ви знали її, Еллісе.
— Так. — Він завагався, а тоді пробурмотів: — Сподівався одружитися з нею одного дня. Бідолашна дівчина.
— Ви чули про те, в якому стані вона була?
— Так. — Іскра гніву зблиснула в його очах. — Це він довів її до такого. Але, може, воно й на краще. Вона не була б щасливою, якби одружилася з ним. Я сподівався, вона прийде до мене, коли це сталося. Я б доглянув її.
— Попри те, що…
— То була не її провина. Він заморочив їй голову своїми чудовими обіцянками та всім іншим. О, вона розповідала мені про все. Даремно вона втопилася. Він був не вартий такої жертви.
— Де ви були, Еллісе, учора ввечері, о восьмій тридцять?
Чи це було тільки фантазією сера Генрі, чи справді відчулася якась напруженість у готовій — занадто готовій — відповіді.
— Я був тут. Ставив буфет на кухні для місіс Б. Ви її запитайте. Вона вам скаже.
«Він був надто швидкий зі своєю відповіддю, — подумав сер Генрі. — Вона вискочила з нього такою готовою, що, схоже, він підготував її заздалегідь».
Потім став переконувати себе, що це витвір його уяви. Вона працювала в нього на повну потужність — він навіть уявив собі зблиск страху в цих синіх очах.
Вони поставили ще кілька запитань і, одержавши на них відповіді, пішли. Сер Генрі знайшов якийсь привід, щоб зайти на кухню. Місіс Бартлет клопоталася біля печі. Вона підвела погляд і подарувала йому приязну усмішку. Новий буфет стояв під стіною. Роботу з ним ще не було закінчено. Там досі лежали деякі інструменти й стружки дерева.
— Це тут Елліс працював учора ввечері? — запитав сер Генрі.
— Так, сер, і чудова робота, ви згодні? Він дуже майстерний тесля, цей Джо.
У її очах не було ані страху, ані збентеження.
А як же Елліс? Чи йому здалося? Ні, там таки було щось.
«Я повинен узятися за нього як слід», — подумав сер Генрі.
Виходячи з кухні, він наштовхнувся на дитячий візок.
— Сподіваюся, ми не розбудили дитину? — сказав він.
Місіс Бартлет голосно засміялася.
— Ой ні, сер. У мене немає дітей — на жаль. Це візок для білизни, сер.
— А! Розумію…
Він помовчав, а тоді сказав, під впливом раптового імпульсу:
— Місіс Бартлет. Ви знали Розу Емот. Скажіть мені, що ви справді думаєте про неї.
Вона подивилася на нього з цікавістю.
— Я думаю, сер, вона була вередлива й легковажна. Але вона померла — а про мертвих не годиться говорити погано.
— Але я маю причину — і то дуже поважну причину, — щоб запитати вас про це.
У його голосі пролунали дуже переконливі нотки.
Вона, схоже, замислилася, втупивши в нього пильний погляд. Зрештою, наважилася.
— Роза належала до поганої породи, сер, — сказала вона цілком спокійним голосом. — Я цього не сказала б Джо. Вона геть заморочила йому голову. Такі дівчата це вміють — на жаль. Ви знаєте, як воно буває, сер..
Атож, сер Генрі знав. Усі Джо Елліси світу були дуже вразливими. Вони довіряли сліпо. Але саме з цієї причини вони зазнавали особливо сильного потрясіння, коли відкривали свою помилку.
Сер Генрі залишив цей дім, розгублений і спантеличений. Перед ним була глуха стіна. Джо Елліс працював удома весь учорашній вечір. Місіс Бартлет була з ним і не втрачала його з виду. Чи можна було якось таке оминути? Проти цього не можна було висунути жодного вагомого аргументу, крім хіба що підозрілої готовності, з якою відповів на поставлене йому запитання Джо Елліс, так ніби він мав уже заготовану відповідь.