Я повернувся до роздумів, та вони мене так нікуди й не привели.
Тож я сидів там, міркуючи й більше години намагаючись знайти ідею, щоб над нею працювати, а тоді раптом почув віддалений звук двигуна літака. Він став гучнішим, відтак затих. Опісля почувся звук літака з реактивним двигуном, який саме злітав у повітря. Я пригадав, що чув, як ці звуки долинали через телефон, коли мені дзвонив Джон Гардвік, прохаючи вийти з контори й поспостерігати за залишеним бунгало на Кеннот-бульварі. Зірвавшись на ноги, я прислухався. Звук шумного аеропорту долинав крізь моє відчинене вікно. У мене не було жодних сумнівів, звідки він іде. Я вийшов у коридор, усвідомлюючи, як гупає серце, і, тихо підійшовши до дверей контори Джея Вейда, повернув ручку та невимушено відчинив двері.
Вейдова секретарка в окулярах і з виглядом сірої мишки зігнулася над магнітофоном, який я ще раніше зауважив на Вейдовому столі. Магнітофонна стрічка бігла через відтворювальну магнітну головку, а з динаміка долинали метушливі звуки літаків, що приземлялися і злітали.
— Я на мить подумав, що ваша контора перетворилася в аеропорт, — сказав я.
Секретарка зненацька заметушилася: похапцем вимкнувши магнітофон, вона розвернулась, і я побачив, що її вицвілі блакитні очі розширилися від шоку.
Я обеззброююче всміхнувся до неї.
— Не хотів налякати вас. Просто почув шум, і мені стало цікаво.
— Ох... — вона трішки розслабилась. — Я... я не повинна була цього робити. Мені... мені було цікаво, що записано на цій магнітофонній стрічці. Містер Вейд уже пішов додому.
— Увімкніть ще раз... схоже, це хороший запис.
Вона завагалася.
— Ні... Я... Я не думаю, що варто. Містерові Вейду це може не сподобатися.
— Він не буде проти, — я підійшов до столу. Секретарка поступилася мені місцем, відійшовши убік. — Гарний апарат, — я перемотав стрічку назад і натиснув кнопку відтворення. Звуки шумного аеропорту чітко линули з динаміка. Я стояв і слухав, мабуть, упродовж кількох хвилин, а тоді вимкнув магнітофон та всміхнувся до неї.
Я був неабияк схвильований, бо упевнився, що нарешті знайшов загадкового Джона Гардвіка. І знайшов його завдяки дивовижній удачі та допитливості цієї наляканої дівчини.
— Містер Вейд не повернеться аж до завтра? — запитав я.
— Так.
— Що ж, гаразд, тоді зустрінуся з ним завтра. На добраніч, — я пішов у свою контору, де сів за стіл і запалив сигарету. Мої руки трішки трусилися від хвилювання.
Так я просидів півгодини. Було кілька хвилин на сьому, коли я почув, як секретарка Вейда залишила контору, замкнула її й пішла коридором до виходу. Я зачекав на виття ліфта, який доправив її на перший поверх. Тоді зачекав, поки інші працівники не залишили своїх контор, ідучи вздовж коридору. Я ще зачекав, доки не стало чутно жодного звуку: це означало, що всі уже пішли. Тоді, підвівшись, я пішов до своїх дверей, відчинив їх і виглянув у коридор. За дверима зі скляними панелями ніде не було видно світла. Увесь поверх тепер належав мені.
Я повернувся до свого столу і, відчинивши шухляду, вийняв зв'язку відмичок. Мені знадобилося менше хвилини, щоб відімкнути двері контори Джея Вейда. Увійшовши, я замкнув за собою двері. Трохи постояв, роздивляючись навколо. Біля однієї стіни була велика зелена сталева і вогнетривка шафа. Я оглянув замок на ній. Жоден із моїх ключів не відімкнув би його. Повернувшись до себе, я взяв кілька інструментів, тоді ще раз пройшов до офісу Вейда й замкнувся в ньому.
Упродовж п'ятнадцяти хвилин я намагався відчинити цю шафу, але замок таки переміг. Я завагався, розмірковуючи, чи варто його зламувати, але вирішив, що ні. Заглянув в іншу кімнату. Там були стіл, друкарська машинка, стілець і шафа з картотекою. Зазирнув у шафу, однак там не було нічого, крім документів.
Якщо те, що я шукав, узагалі було в конторі, то воно було замкнуте в першій, сталевій, шафі.
Я витягнув запис звуків аеропорту з магнітофона і вставив інший запис, який знайшов в одній із шухляд столу. Тоді вимкнув світло і, залишивши двері широко відчиненими, пішов у свою контору.
Тут я заховав запис, а після цього знайшов у телефонній книзі домашню адресу Вейда. Його квартира була на Лоренс-авеню, за десять хвилин їзди від контори. Я зателефонував за номером, але ніхто не відповів.
Замислився, чи повинен телефонувати Ретніку, проте я хотів сам вирішити цю справу. І я все ще міг помилятися, хоча так не думав. Тоді вирішив, що ще буде час зателефонувати Ретніку, після того, як поговорю з Вейдом. Я взявся знову і знову набирати номер Вейда. Зрештою, кілька хвилин по дев'ятій, він відповів.
— Це Нельсон Раян, — сказав я.
— О, вітаю! — він був здивований. — Я можу щось зробити для вас? Ваша поїздка була вдалою?
— Так, усе чудово... я у своїй конторі. Заїхав, аби забрати те, що забув. І тут помітив, що двері вашої контори широко відчинені, а світло вимкнене. Ваша секретарка уже пішла. Схоже, що вона забула замкнути двері. Якщо хочете, я приведу швейцара, щоб він це зробив.
Я почув, як він різко перевів подих.
— Це до дідька дивно, — мовив Вейд після чималої паузи. — Мабуть, мені краще приїхати.
— Не схоже, щоб тут був злодій.
— Там нема чого красти, крім мого магнітофона та друкарської машинки. Гадаю, я краще все-таки приїду.
— Робіть, як вважаєте за потрібне. Кажу ще раз, що можу привести швейцара, аби він замкнув, якщо хочете.
— Ні, усе гаразд. Я краще приїду. Не можу зрозуміти, чому вона забула замкнути. Вона ніколи раніше такого не допускала.
— Можливо, вона закохалася, — засміявся я. — Що ж, тоді я уже йду. Впевнені, що не хочете, аби я що-небудь зробив?
— Ні, дякую і дякую за дзвінок.
— Та нема за що... До побачення.
Поклавши слухавку, я вимкнув світло. Замкнув свою контору і попрямував у контору Вейда. Зайшовши у приймальну секретарки, сів за її стіл. Тоді витягнув свій пістолет і спустив запобіжник, а потім поклав зброю на стіл поруч себе.
Прочекавши близько десяти хвилин, я почув виття ліфта, що піднімався. Підвівся з-за столу і став за дверима, тримаючи пістолет у руці. Почулися спершу швидкі кроки, а тоді рухи у конторі Вейда. Він увімкнув світло і зачинив двері. Я дивився крізь дверну шпарину. Вейд стояв, оглядаючись навколо. Потім увійшов до приймальні, штовхнув на мене двері, заглянув усередину, а тоді пішов назад у свою контору. Я почув брязкіт ключів і клацання замка. Звісно ж, він відчиняв сталеву шафу.
Раптом я вийшов з-за дверей. Вейд стояв навколішки перед шафою. Її подвійні двері були широко відчинені. Шафа була заповнена пляшками, коробками, скляними колбами та іншими засобами хіміків.
— Героїн і досі там? — тихо запитав я.
Він здригнувся, тоді повільно глянув через плече і витріщився на мене. Я трохи підняв пістолет, аби Вейд міг його бачити. Обличчя хіміка побіліло, і він повільно підвівся.
— Що ви тут робите? — запитав він хрипким голосом.
— Я спробував відчинити цю шафу, та замок не піддався, — сказав я, спостерігаючи за Вейдом. — Тож я подумав, що було б добре, аби ви приїхали і відчинили її для мене. Відійдіть і не вдавайтесь до жодних дій.
— А навіщо це мені? — сказав він, тоді хитким кроком рушив до свого столу й, різко сівши на стілець, затулив обличчя руками. Я зиркнув на дно шафи. Там лежало близько п'ятдесяти маленьких, акуратно упакованих посилок.
— Це наркотики, які викрав Джефферсон? — запитав я, підійшовши до столу й сівши на його край.
Вейд відхилився назад, витираючи біле спітніле обличчя.
— Так. Звідки ви дізналися, що вони у мене?
— Ви забули вийняти з магнітофона запис шуму аеропорту. Ваша секретарка увімкнула його. Я почув звуки, і тоді все в цій історії стало на свої місця, — сказав я.
— Я завжди був забудькуватим. Якщо можна зробити помилку, то я її зроблю. Коли ви сказали, що летите у Гонконг, я вже знав, що тону, — він утомлено поглянув на мене. — Знав, що десь уздовж лінії ви натрапите на вільну ниточку, яка приведе вас до мене. Коли ви сказали про свою поїздку, я настільки запанікував, що найняв злочинця, який мав вас убити. От у якому розпачі я був! Коли це не спрацювало, я зрозумів, що тепер то лише питання часу, проте я настільки вже вплутався у це, що мені залишалося лише чекати і сподіватися.