Робітники послали листа у ЦК партії з вимогою видати вбивць народові, випустити арештованих і звільнити увесь партійно-радянський апарат міста. Якщо ж влада вишле війська, то прилучани підірвуть газопровід, що проходить через місто.
Якщо вимоги виконають неправдиво, лише на словах, а потім почнуться арешти, то Прилуки знову повстануть (робітники нагадали Брежнєву те, що було гордістю міста: свого часу прилучани голіруч вигнали фашистів з Прилук).
У відповідь на листа прилетів якийсь генерал з Москви. Він виступив перед натовпом, на очах у всіх зірвав погони з начальника міліції і топтав їх ногами (актори всі вони у нас, слуги народу!). Він наказав випустити арештованих, розігнав міське начальство, але вбивцю видати не погодився — це був би самосуд. «У нас є суворі закони для вбивць, і тому ми покараємо його за законом».
Вислухавши цю розповідь, я звернувся до Дзюби: у нього і в його друзів були зв’язки з багатьма українськими містами, а я не можу туди поїхати, бо нікого не знаю в місті.
В описанні подій для самвидаву потрібна була точність — адже найменша помилка потім загрожує і авторові репортажу, і читачам — звинуватять у «наклепі».
Але, на жаль, поїздку до Прилук організувати не вдалося.
Від декількох партійних керівників я чув розповідь про ці події — все в цілому збігалося з тим, що описано вище, але не так деталізовано.
Наприкінці листопада 1967 року по самвидавному ланцюжку прийшла звістка, що 12 грудня буде п’ятдесятиріччя Солженіцина. Усі мої знайомі почали складати привітальні листи й телеграми. Хотілося по-справжньому, не банально висловити любов до письменника, який повернув російську літературу на її попереднє високе місце, до людини великого сумління, яка мужньо й чесно порушила болючі проблеми країни. Один мій друг одержав від Солженіцина дуже теплу відповідь з допискою для тих, хто прислав привітання. Відповідь була великою потіхою для всіх нас. Ми раділи, що культура знову існує, і що їм не вдасться ще раз знищити її.
СЕРЕД «АТЩЄПЄНЦЕВ»
Я — випадок. Я із закону випав.
Новий, 1968 рік почався щасливо. Слухаючи по радіо новорічне «Звернення до народу» вождя (чи то Брежнєва, чи то Косигіна, чи то ще когось), ми весело сміялися з нього: земля вже під ними хитається, з Чехословаччини вже долинає запах весни.
Ми майже нічого не знали про події, що відбувались перед весною — лише уривки. Зараз я міг би використати весь матеріал, що є на Заході про події в ЧРСР 1967–1968 років. Але для аналізу еволюції поглядів інтелігенції є сенс писати лише про те, що ми знали на той час, що впливало на учасників демократичного руху в Києві (москвичі знали набагато більше). Я не хочу навіть перевіряти точності тих чи інших відомостей, які тоді були в нас. (Адже в СРСР на людей, на їхню поведінку й погляди часто дуже впливає неточна інформація. Це неминуче, навіть якщо намагаєшся використовувати тільки достовірну інформацію: так мало доступу до неї, так мало змоги перевірити відомості.)
Поляк, який приїхав до Києва, розповів про те, що їхня молодь та інтелігенція почали виступати з демократичними вимогами. Тиск був такий сильний, що Гомулка мусив вдатися до старого, випробуваного засобу — до антисемітської пропаганди серед робітників. І це дало якісь плоди, частково ізолювавши інтелігенцію («жидів» чи «жидовствуючих поляків»).
Під натиском інтелігенції й словацьких патріотів частина комуністів керівництва КПЧ виступила проти диктатури Новотного, скинула його з посади керівника партії і замінила Дубчеком. Новотний залишився президентом (в «соціалістичних» країнах керівник партії має більше значення, ніж президент чи прем’єр-міністр, тобто представник частини населення має більшу владу, ніж формальний представник усього народу. У ЧРСР в 68-му році цей антидемократизм допоміг демократизації).
Генерал Шейна спробував здійснити військовий переворот проти ЦК партії, але офіцери й солдати не підтримали його, і він був змушений тікати… в США. Не в СРСР, бо Шейна розумів, що бита карта не зацікавить Брежнєва і той може продати його Дубчекові. Про Шейну ми прочитали в чехословацькій газеті, яка випадково до нас потрапила.
Про всі новини Празької весни я щоранку розповідав у лабораторії. Всі з цікавістю стежили за подіями.
Вранці, дізнавшись про Шейну, я привітав усіх з перемогою Дубчека: