Я поїхав до Павла і, вдаючи, що я ні про що не знаю, став розпитувати про слідство.
Павло докладно розповів про те, як попався, як поводився на допитах, як Павло Якір звинуватив його у стукацтві.
Добровольський приніс Павлові декілька самвидавівських статей.
— Надрукуй на «Ері».
— Тут нічого нема небезпечного? Я не ручаюсь за тих, хто друкуватиме.
— Ні. Тут матеріали засідання старих більшовиків. (Статті були в течці з прізвищем «Добровольський».)
Павло, йдучи на роботу, побіжно проглянув статті, одна видалася небезпечною, решта — ні. Їх він і віддав надрукувати на «Ері».
За тиждень до нього прийшли, знайшли течку із прізвищем Добровольський, взяли Добровольського й Павла, потім решту.
Павло підозрював, що провокатором був Добровольський («а може, він просто божевільний, у нього не все гаразд з головою»).
З розповіді про допити в тюрмі я побачив, що Павло справді зробив кілька незначних помилок, якими слідство могло скористатись. Але ж усі підсудні, навіть ті, хто мав якийсь досвід «бесід» з КДБ, помилялись у своїй тактиці на слідстві.
Добровольський, наприклад, передав записку Галанскову, у якій просив того взяти провину на себе, бо Добровольському, мовляв, не можна зараз сідати. Галансков, «князь Мишкін» демократичного руху, із доброти душевної взяв зв’язки Добровольського з НТС на себе і тим допоміг КДБ склепати процес. На суді він відмовився від своїх свідчень, та було пізно, йому самому дали 7 років таборів, Ґінзбурґу — 5, Добровольському — 2 роки, Лашковій — один рік.
І не допомогли блискучі виступи адвокатів, які заперечили всі істотні звинувачення проти Ґінзбурґа, Галанскова та Лашкової (докладно на процесі я не спиняюсь, увесь матеріал про слідство, суд та відгуки преси і громадськості Павло Литвинов зібрав у книзі «Процес чотирьох», яку видало в 1971 року видавництво «Фонд імені Герцена» в Амстердамі).
Коли Радзієвського випустили, то він усім розповідав про те, як поводився на слідстві, про свої враження від слідчих («Ввічливі, посміхаються на допиті. Тільки одного разу наглядач кричав на мене. Вони змінилися від сталінських часів»). Це наївний підхід, але він не дає підстави звинувачувати в зраді.
Я попросив Радзієвського познайомити мене з Якіром. Ми зайшли у декілька будинків. В одних не хотіли нас приймати, в інших казали, що з Якіром не знайомі. Я вже вирішив було звернутись до Красіна, але Якір сам зателефонував і призначив мені зустріч.
Спочатку Петро Якір явно підозрював мене у якійсь недобрій грі, але наприкінці розмови пом’якшав, перестав мене підозрювати у зв’язках з КДБ, але щодо Радзієвського його сумніви не розвіялись.
Наприкінці розмови спитав:
— Аз ким у Москві ви знайомі?
— З Красіним.
— А, з християн. Ви також?
— Ні. Марксист.
— Член?
— Ні.
— Ну, я теж трошки марксист.
Уже збираючися йти, я спитав його, чому Бухарін, Йона Якір, Тухачевський та інші так ганебно поводились на допитах і суді.
Якір нагадав про тортури. Навів «гіпотези» про спецхімікалії, гіпноз (в 36–37 роках таємниче зник славнозвісний гіпнотизер Орнальдо).
Щодо гіпнозу я засумнівався: під гіпнозом не можна зламати людину, якщо вона не зламалась без гіпнозу.
Коли в лютому я знову заїхав до Красіна, то застав у нього Павла Литвинова. Приємно було, що нащадки старих більшовиків (як і частина старих більшовиків) з нами.
Литвинов показав відповіді на листа «До світової громадськості».
Відповідей, які отримали Литвинов і Богораз, було дуже багато. І тільки один лист, що «таврує» Литвинова й Богораза ганьбою. З Києва…
Повернувшись додому, я порадився із друзями. Підтримати протести?.. Здавалось, що це недоцільно. Але не можна було мовчати, бачачи, що починається нова хвиля сталініани. Перемогли емоції, попри умовляння багатьох друзів.
Восьмого березня я написав листа в «Комсомольську правду» у відповідь на одну з численних наклепницьких статей в пресі про суд. У цій статті я виходив лише з достовірних фактів, які неважко було б перевірити, якби мене надумали судити за «наклеп» (збереглись ще ілюзії про суд).
Перед тим як відправити листа, я ще раз показав його дружині. Вирішувалось питання про подальшу долю і її, і дітей. Ніхто не сумнівався, що шлях, на який я став, закінчується тюрмою. Дружина вважала, що такі листи даремні, але сказала мені, що раз інакше я не можу, то маю відіслати листа.
Минув місяць, другий. Виявилось, що з ініціативи працівника нашого інституту, кандидата фізико-математичних наук Віктора Боднарчука, було написано листа протесту проти процесів 1965–1968-го років. З цього листа я дізнався, що 1967 року було засуджено журналіста В’ячеслава Чорновола за книгу «Горе з розуму» — про тих, кого судили в 1965–1968-му роках в Україні.