Оскільки навколо суботи розгорнеться найзапекліша боротьба в усьому християнському світі, а держава і церква об'єднаються, щоб запровадити святкування недільного дня, рішуча відмова “жалюгідної меншості” підкоритись всенародній вимозі зробить цих людей об'єктом особливої ненависті. Буде вирішено, що до цієї жменьки віруючих, які опираються постановам церкви і державним законам, слід ставитися нетерпиме, і краще, щоб постраждали вони, ніж допустити, щоб цілі народи були ввергнуті в хаос і беззаконня. Цей самий аргумент вісімнадцять століть тому був висунутий проти Христа “старійшинами народу”. “...Краще для вас, — сказав підступний Каяфа, — щоб один чоловік прийняв смерть за людей, аніж щоб увесь народ мав загинути!” Цей аргумент здаватиметься переконливим, і врешті-решт проти тих, які шанують суботу згідно з четвертою заповіддю, буде виданий декрет, який проголосить їх гідними найсуворішого покарання, дасть право суспільству після певного відрізку часу вбивати їх. Католицизм у Старому Світі й відступницький протестантизм у Новому Світі будуть проводити однакову політику щодо тих, які вшановують всі божественні заповіді.
Народ Божий зазнає тоді такого горя і страждання, про яке пророк говорить як про час недолі Якова. “Бо так промовляє Господь: ‘Почули ми голос страху, переляку, й немає спокою... і всяке обличчя поблідло. Ой горе, бо це день великий, — немає такого, як він! А це час недолі для Якова, та з нього він буде врятований!’” (Єремії 30:5)
Ніч душевної агонії Якова, коли він у молитві змагався за звільнення від руки Ісава (Буття 32:24—30), змальовує переживання народу Божого в час горя. Отримавши нечесним шляхом благословення батька, яке призначалося Ісаву, Яків, наляканий погрозами брата, втік, щоб врятувати власне життя. Провівши час у вигнанні, за повелінням Божим вирушив у дорогу, щоб разом із жінками, дітьми й отарами повернутися на рідну землю. Наблизившись до рідного краю, він був дуже наляканий звісткою про те, що йому назустріч іде Ісав із загоном озброєних воїнів. Він не сумнівався в тому, що брат хоче помститися йому. Неозброєні та беззахисні супутники Якова могли стати неминучою жертвою насильства і кровопролиття. Крім страху й занепокоєння, його пригнічували докори сумління за те, що з його вини люди, котрі були з ним, наражаються на небезпеку. Єдина надія була на милість Божу. Єдиним захистом Якова повинна стати молитва. Та все ж він зробив зі свого боку все можливе, аби спокутувати свій гріх перед братом і відвернути небезпеку, яка наближалась. Так і послідовники Христа з наближенням часу горя повинні будуть докласти всіх зусиль, щоб показати себе перед людьми в правильному світлі, звільнити їх від упередження і відвернути небезпеку, яка загрожує свободі сумління.
Відіславши свою сім'ю в інше місце, щоб вона не була свідком його відчаю, Яків залишився на самоті і благав Бога про заступництво. Він визнав свій гріх з вдячністю, згадуючи милість Божу, виявлену до нього, з глибоким смиренням він нагадав Йому про заповіт, укладений з його батьками, і про обітницю, яка була дана йому в нічному видінні в Бетелі та в землі вигнання. У його житті настала вирішальна хвилина; на карту було поставлено все. В темряві та самотності він продовжував молитися і впокорювати себе перед Богом. Раптом якась рука лягла на плече Якова. Йому здалося, що ворог хоче позбавити його життя, і з відчайдушною енергією Яків став захищатися. На світанку незнайомець застосував свою надлюдську силу; від його дотику цей сильний чоловік став, немов паралізований; плачучи, він безпомічно припав до грудей свого таємничого ворога. Тепер Яків знав, що боровся з Ангелом заповіту. Безсилий, страждаючи від великого болю, він все ж не відмовився від своїх намірів. Скільки часу він страждав і мучився за свій гріх, відчуваючи докори сумління; тепер він хотів отримати запевнення, що його гріх прощений. Божественний Відвідувач уже збирався відходити, але Яків вхопився за Нього, благаючи про благословення, Ангел квапить: “Пусти Мене, бо зійшла досвітня зоря!”, але патріарх заперечує: “Не пущу Тебе, поки не благословиш мене”. Яка впевненість, яка рішучість і наполегливість! Будь це хвалькувата самовпевнена вимога, Яків був би одразу знищений; прохання Якова свідчило про визнання ним власної нікчемності та недостойності, але разом з тим про довір'я до милосердного Бога, Який дотримується заповіту.
“І боровся він з ангелом, — та й переміг” (Осії 12:5), своєю покорою каяттям і самозреченням цей грішний смертний здобув перемогу над Величчю Неба. Він ухопився трепетною рукою за обітниці Божі, і серце Безмежної любові не могло не відгукнутися на благання грішника. На доказ його перемоги, щоб надихнути інших наслідувати його приклад, старе ім'я, яке нагадувало про гріх, було перемінене на нове, на згадку про його перемогу. І той факт, що Яків переміг Бога, був запевненням в тому, що він перемагатиме й людей. Тепер він не боявся зустрічі зі своїм розлюченим братом, бо Господь був його захистом.
Сатана оскаржував Якова перед Божими ангелами, заявляючи свої права на його життя — через гріх. Він спонукав Ісава виступити проти нього, а під час довгої ночі боротьби патріарха сатана намагався поглибити його почуття вини, щоб позбавити мужності й примусити руку Божу. Яків був доведений до відчаю, але знав, що без допомоги згори він загине. Він щиро покаявся в своєму великому гріху, і тепер благав про милість Божу. Він не відмовився від своїх намірів, але міцно тримався за ангела, благаючи його з гіркими сльозами, доки не отримав перемоги.
Як сатана спонукав Ісава виступити проти Якова, так і в час горя він буде підбурювати безбожників знищити народ Божий. І як він оскаржував Якова, так буде оскаржувати й народ Божий. Він вважає мешканців землі своїми підлеглими, а невелика група людей, яка додержується заповідей Божих, не кориться його владі. Якби він міг стерти їх з лиця землі, його перемога була б повною. Сатана бачить, як святі ангели охороняють їх, і доходить висновку, що їхні гріхи прощені, але він не знає, що їхня доля вже вирішена в небесній святині. У нього є найточніші відомості про гріхи, скоєні ними під впливом його спокус, і він представляє їх перед Богом в перебільшеному вигляді, запевняючи що ці люди, як і він сам, не заслуговують Божої милості. Він заявляє, що коли Господь справедливий, то Він не може простити їх гріхи, а повинен знищити разом з його ангелами. Він висуває на них права, як на свою здобич, і вимагає, щоб їх віддали в його руки для розправи.
Оскільки сатана оскаржує народ Божий з приводу його гріхів, Господь дозволяє йому піддавати їх найсуворішому випробуванню, їхнє довір'я до Бога, віра та стійкість будуть випробувані. Коли вони згадають про своє минуле, надія згасне, бо в усьому своєму житті вони бачать дуже мало доброго. Праведники цілком усвідомлюють свою слабкість і недостойність. Сатана намагається залякати їх думкою про те, що становище безнадійне і плями їхнього гріха ніколи не будуть змиті. Він сподівається зруйнувати їхню віру, щоб вони піддались його спокусам і зрадили Бога.
Хоч народ Божий і буде оточений з усіх боків ворогами, котрі чигатимуть на його життя, та відчай, що охопить їх, буде викликаний не страхом зазнати гоніння за істину, а думкою про те, що, можливо, вони визнали не всі свої гріхи і тому не мають права на обітницю Спасителя: “...Я тебе збережу від години випробування, що має прийти на весь всесвіт” (Об'явлення 3:10). Якби вони могли бути впевнені в прощенні, їх не злякали б ні муки, ні смерть, але виявитися негідним і втратити життя внаслідок вад власного характеру — це означало б зганьбити святе Боже Ім'я.