Я ще хотів підлити у вогнище її душі пару пляшечок спирту і навіть не пожалкував би бочку нітрогліцерину, але, здається, я й так перестарався. Наталя несподівано вибухнула:
– Ні, я сама розправлюся з цією Іхтіозаврою.
Ось цього саме я і не чекав! І перше ніж встиг розкрити рота, щоб затримати її і в усьому чесно признатись, з коридору вже доносились канонади розбурханого океану грому і блискавок Наталі, а десь через годину – штиль сусідки.
– Послухайте, Наталіє Сергіївно! Ну, прошу вас. Все це я справді казала...
Я упав підкошений. Грім ударив з новою силою. Слухові перетинки, здається, полопались, у роті відчувався гіркий присмак смаленого.
– Але не про вас, а про вашого чоловіка...
Очі в мене полізли на лоба...
– Я казала, що в нашому будинку всі борються за зразкову квартиру комуністичного побуту, а Андрій Семенович не допомагає вам у цьому.
Я почав втрачати свідомість.
– А ви одна, Наталіє Сергіївно, не зможете завоювати ні призу, ні навіть перехідного вимпела...
Двері нашої квартири розлетілися навстіж. До ванної я доповзти не встиг...
Ось і все, що мені запам'яталося в останні секунди...
Після видужання я, як і раніше, відвідую базар. Ідей більше не висовую, навіть перед Наталкою, проектів – також. Плітки я слухаю, але не передаю. У неділю, наприклад, чув, що я найчудесніший чоловік, який не тільки підлогу миє, але й посуд, а наша квартира найпрекрасніша в будинку. На цей раз, здається, не плітка, а зовсім навпаки.
Зустріч
Рука впала на моє плече, як батіг!
– Старий, привіт! Скільки літ!.. Ну, розповідай. Тільки до подробиць, – він так кричав, що перехожі почали зупинятися і здивовано оглядали нас з голови до ніг. – Де ти зараз працюєш? Читав про тебе в газетах. Чув, що до нас збираєшся, в Київ. Чого ти на мене так дивишся? Невже не впізнав? Я Женька Таранець.
Він обхопив мене за плечі.
– Ми ж з тобою вступали до університету... Вчилися разом... Були в одній групі... Невже не пам'ятаєш? А гуртожиток? Наш гуртожиток. На виставці? Триста сорок друга кімната?.. Оксана приходила... Співали пісень... Ну, чого мовчиш? А випуск... Чого ти на мене дивишся такими очима?.. Боже, ти все забув!.. А потім роз'їхались... Ну, звичайно!
Він перейшов на півголоса.
– О, бачу, згадав. Точно, ти взяв призначення в село... Здається, до себе, а я залишився тут, у Києві. На Еліонорі Пацюк женився. Пам'ятаєш, ботанічка... Всяке про неї мололи.. Міщанкою називали, фіфою... Брехню всяку вигадували. Не пригадав? Так от, це я на ній женився. Тепер згадав? Ні. Ну, що з тобою? Ти насправді мене не пізнаєш? Чи не хочеш признатися? Ти ж до аспірантури поступив! Тепер ти віриш, що це я. Між іншим, я теж збираюся, Чи ти гадаєш, що я тебе за когось іншого маю?
Він почав ще тихіше.
– А нашу Кам'янку? Слободу? Ми ж мешкали на Слободі? Хати під соломою. Верби на городі... З патиків садили... Левада. Переконався, що це я, Женька Таранець?
Він наблизився до мене майже впритул.
– А як корів гнали на луки! У вас була Резеда, а у нас Торба. Шість дійок на вим'ї. Невже забув? Може, у тебе горе? З тобою щось трапилося? Ти оглух?
Він почав шепотіти мені на вухо:
– А як ми ходили на руках вздовж шляху. Вициганювали цигарки у проїжджих. Їх нам кидали навіть з вікон автобусів, машин. А як з беників козячі ніжки робили, з кізяків? Пригадав? А Гальку Мельничку... Пам'ятаєш? Ліс.. Школа жолуді заготовляла. Ти тоді піймав вужа і всунув у кермо її велосипеда... Нарешті. Тепер по очах бачу – згадав. Галька сіла на велосипед, а вуж – з керма... Пригадав?.. Ми усім класом її відвідували в лікарні. А ти ходив на конюшню. Лошат на Сниводу гонив... На водопій. Тебе на тиждень за це з школи вилучили. Чи ти гадаєш, що я тебе за когось іншого маю? У тебе такі очі!
Він ворушив лише губами.
– Біля моєї хати криниця з журавлем.. Ти ж по воду до нас бігав... мене по-вуличному Гицелем називали... Або Міняйло. Женька Міняйло. Забув?
– Аж тепер згадав, – нарешті сказав я. – Так це ти Міняйло? Женька Міняйло? Гицель?!
– Ну, звичайно, я. Згадав? Тільки тихіше. Чого ти так кричиш?! На весь Хрещатик чути. А кому ще бути? Ми ж з тобою додому разом на вакації їздили. Дівчат на човнах по Сниводі катали. Ти був директором студпляжу. Пригадуєш?
– Пригадую.
– А дачницю... Ну, ту, що цікавилась, як горіхи на деревах ростуть. Кумедна така. Це ж, здається, було твоє перше кохання... Згадав? Ну, ясно! Хіба перше кохання можна забути? Все згадав. Так чого ж ти не пам'ятаєш? Роботи, мабуть, багато? А я от нічого не забув? Ти помітив?..