Три пари рук підняли паралітика. Мілкус поки лиш стогнав, не говорив нічого. Серафима викотила крісло, господаря посадили туди вже в передпокої. Полковник тут же повернувся, підібрав із підлоги рушницю.
— Де в нього набої?
— Mein Goth[26], я звідки знаю! — Серафима нарешті обійняла чоловіка, швидко обмацала тулуб. — Цілий! Цілий! Живий!
— Куди його? — Управитель теж оговтався.
— У спальню, до мене! — Господиня відсторонилася.
— Nein![27] — хрипко каркнув Мілкус, закашлявся. — Nein!
— Він не хоче до вас у спальню, — пояснив Мухортов.
— Warum?[28] — запитала Серафима.
Господар заговорив. Спершу — повільно, мовби викашлюючи слова, через короткі відрізки переводячи подих. Та скоро й він опанував себе, слова давалися легше. Господиня слухала, наче забувши про те, що поруч інші люди. Переклала, щойно закінчив.
— Лікар зробив укол, біль у хребті зняв. Стало легше, Едвін задрімав. Не бачив, як усе почалося. Думав: розбите скло йому сниться. Коли розплющив очі, побачив щось велике й темне. І холодно стало. Каже — не одразу зрозумів, що вікно без скла. Свічки горіли. — Серафима перевела подих. — Едвін говорить: та потвора тримала лікаря над підлогою, згребла обома… лапами.
— Яка потвора? — Чечеля здивував власний тихий голос.
— Не знаю. Повторюю, як сказав чоловік. Називає це потворою. З лапами. — Серафима судомно ковтнула, немов проштовхуючи всередину глевку грудку. — Едвін без того незграбний, ви знаєте. А тут, каже, немов усього паралізувало, вище пояса. Наче справді спав і бачив кошмар. Потім… — вона глянула на Мілкуса, — потім воно вдарило пана Лаврова. Один раз, навідліг. Коли той упав, потвора повернулася до Едвіна. — Господиня заговорила жвавіше: — Він каже, аж тоді нарешті отямився. Рушницю тримав поруч. Щоб можна було рукою дістати. Потягнув до себе.
— Той, кого називає потворою, стояв і дивився?
Серафима переклала запитання Чечеля, а йому та іншим — відповідь господаря:
— У нього таке враження, наче на нього дивляться з цікавістю. Чогось очікують. Граються, щось такого. Рушниця заряджена, Едвін пальнув з обох дул. Одразу скотився з ліжка, думав заповзти під нього. Коли почув дзенькіт скла, рушниця сама випала з рук. Зомлів. Отямився, коли почув голоси. Це допоможе вам, Платоне Яковичу?
При світлі двох свічок Чечель побачив — на нього спрямовані чотири пари очей.
І очі господаря теж.
— Мені? — перепитав здивовано.
— Едвін нагадує: ви взялися знайти того, хто вбиває. І захистити всіх нас. — Перш ніж Платон хотів освіжити їй зовсім недавню розмову, Серафима мовила твердо: — Угода в силі, хіба не зрозуміли? Тільки тепер точно відомо: серед присутніх у нашому домі вбивці нема. Він прийшов ззовні, пане Чечель. Тому Едвін не хоче перебиратися до моєї спальні. І взагалі не радить нікому лишатися на першому поверсі.
Мілкуса підняли нагору, перемістили до бібліотеки.
У цьому була якась дивна іронія. В іншому Платон вважав би обставину пікантною. Але зараз думав про інше: як діяти далі.
Ольга Янівна Лаврова після страшної новини закричала вголос. Майже одразу впала на ліжко без сил. Ніхто не знав, що з нею робити, адже труп єдиного медика в компанії лежав поверхом нижче. Чечель звелів до смерті переляканій Параскеві бути біля барині постійно й без дозволу з кімнати не виходити. З Люсі вийшло інакше: відмовилася відчиняти будь-кому, забилася в нірці; це влаштовувало як Платона, так і все товариство. Дружина Мухортова, не просячи нікого з мужчин про допомогу, перетягнула до бібліотеки крісло зі своєї кімнати, заявила Серафимі:
— Як хочете, мила моя, але буду тут, із вами, поки ми всі в одному човнику!
— Дуже ціную, Наталю Дмитрівно, — відгукнулася та. — Тільки я в такому вигляді… Вибігла, в чому встигла. Одяг внизу, а там страшно.
— Федір Федорович з вами сходить. — Мухортова кивнула на полковника.
— Завжди готовий! — Той показав рушницю.
— Не заряджена, — нагадав Чечель.
— До ваших послуг! — Ковалевський відтер старого товариша плечем. — У мене вистрілить!
— Ваші набої сюди годяться, Сергію Павловичу?
— Різний калібр, Платоне Яковичу. Фірма та сама, але в пана Мілкуса рушниця дорожча, — пояснив Серж.
— Коробка з боєприпасами в секретері, у спальні. Уже знаю. Піти й забрати. — Чечель знову вирішив перехопити контроль. — Давайте залишимо жінок там, де вони є, і вийдемо в коридор.
— Я з вами. — Серафима тугіше затягнула пасок халата. — Маю право знати все, я ж тут хазяйка.
Платон не мав чим крити. Знизав плечима, вийшов першим. На цей момент уже горіли всі свічки, в тому числі — у кімнаті, зайнятій Авакумовими. Покровитель мистецтв весь час тримався непомітно, не давав про себе чути й знати. Зараз стовбичив навпроти дверей їхньої кімнати, вбраний, якби збирався до святкового столу. Олена Луківна не виходила, та Георгій Андріянович навмисне прочинив двері, аби дружина все чула.
— За яким правом ви тут керуєте, пане Чечель? — говорив так, ніби важливішого питання зараз не було, й одразу, не дочекавшись відповіді, повернувся всім корпусом до господині. — Серафимо Марківно, чому ви дозволяєте розпоряджатися у вашому домі сумнівним неблагонадійним особам?
— А чому вас це хвилює? — визвірився Ковалевський.
— А чому відповідає не той, до кого я звертаюся? — відбрив Авакумов. — Проте поясню. Дві смерті за неповну добу. Дві насильницькі смерті, наголошую. Ми відрізані від зовнішнього світу, і дуже добре, якщо завтра таки дочекаємося допомоги. Поки ж маємо дбати про себе самі. Тож виникає цілком логічне питання. Дуже дивно, пані та панове, що жодного з вас не хвилює, коли тут керує всіма процесами доволі сумнівна персона.
— Хочете взяти труд на себе? — процідив Платон. — Із задоволенням перекладу цю відповідальність на когось достойнішого.
— Я б не слухав його. — Серж поклав дуло «зауера» на зігнуту в лікті ліву руку. — Пане Чечель, ніхто, крім вас, тут і тепер ради не дасть. І змушений визнати, пане Авакумов, — захищати в разі чого йому доведеться й вас.
— Від кого захищати? — Меценат подався вперед. — Ми ж знаємо все з чужих слів! Є два трупи, пані та панове! Два! — Він виставив два пальці. — Коли пан Чечель такий вправний сищик, хай скаже, де був сам! А також — де хто з вас був, коли вбивали інших!
— Вам краще повернутися до дружини, — прогудів Мухортов. — Справді, мосьпане. Ризикну висловити загальну думку: йдіть, не крутіться під ногами. Щойно весь кошмар лишиться позаду, я особисто подбаю, аби вас більше не запрошували в пристойне товариство. Чи, принаймні, робитиму все, щоби більше жодного разу, до кінця свого життя, не опинитися в одному товаристві з вами.
— Підтримую. — Ковалевський багатозначно похитав рукою, на якій примостив рушницю, ступив набік, глянув на Чечеля. — Вибачте за цю огидну сцену, Платоне Яковичу. Користь від таких критичних ситуацій — видно, хто є хто.
Серафима ляснула в долоні, привертаючи до себе увагу.
— Панове, ви можете хоч зараз не поводитися, мов скорпіони у банці? Невже з’ясування особистих стосунків так уже всім пече?
— Мені здається, панові Авакумову можна довірити спокій наших дам, — сказав Платон, ніби нічого не сталося.
— Я не збираюся…
— Можна чи не можна, Георгію Андріяновичу? — Господиня перехопила ініціативу, підігруючи Платонові. — Бо, припускаю, пан Чечель уже має план, як нам усім протриматися до ранку.
— Для вас — усе, що завгодно. — Авакумов збавив тон, прийняв мирову. — Довіряйте мені, як собі.
— Платоне Яковичу?
— З вашого дозволу. — Чечель обвів поглядом присутніх. — Уже не бачу потреби критися, щось приховувати від товариства. Ще вдень, після загибелі пана Григоренка, я підозрював когось із вас.
— Що? — не стримався Авакумов. — Ви мали нахабство підозрювати в чомусь мене?
— А кілька годин тому все вказало на лікаря Лаврова. — На закид Платон демонстративно не зважив. — Я збирався вжити заходів. Бо, як уже всі присутні почули, родина Мілкусів дала мені на те дозвіл. Проте Лавров сам став наступною жертвою. Господаря ледве не спіткала його доля. Та віддам належне: панові Мілкусу вдалося якщо не налякати нападника пострілом, то збентежити. Є четверо свідків — напад і вбивство сталися за замкнутими зсередини дверима. Розбите вікно доводить — вбивця, хоч ким би він виявився, ввірвався ззовні. Саме тому ми всі отаборилися на другому поверсі. Тут до ранку наш бастіон. Але сидіти склавши руки ми не будемо.