Налив у склянку води. Вона густо забуріла. Кава стовідсоткова. Без домішок. Розчинилась повністю. Грудочки на поверхні не плавали. Взяв баночку з буфету, насипав дрібно потовчених грецьких горіхів, сушених суниць… Кава пахла лісом, смакувала горіхами й медом. Кухня дихала свіжістю, не характерною для інших кухонь. Стерильна чистота. Пахощі липового цвіту, полину, м’яти і материнки, що він їх час від часу перемелював у кавоварці, а потім просто варив. Тоді холостяцьку квартиру заповнювали пахощі різноквіття, і життя здавалося йому зовсім іншим. Іншим від життя на асфальті. Кава легенько парувала. Над холодильником висів кнопковий телефонний апарат. Подарунок генерала Ситорчука. Капітан уже й не пригадує, у зв’язку з якою операцією. Дуже зручний. З пам’яттю. Натис на кнопку. Двічі. Апарат миттєво з’єднав з черговим.
— Черговий по відділенню слухає…
— Капітан Дубль…
— Слухаю вас, пане капітане.
— Негайно пришліть мені машину. Бажано з сержантом Голубеєм.
— Сержант Голубей сьогодні вихідний. Буде завтра. Точніше, сьогодні. Сьогодні вранці, пане капітане…
— Гаразд. Я чекаю автомашину.
— Через двадцять хвилин буде біля під’їзду.
Капітан допив каву. Приємний присмак горіхів і сушених суниць навіював невиразні незабутні спогади, викликав асоціації. Хотілося згадувати і мріяти… Та ось автомашина яскравим промінням фар пройшлася по його вікнах і завмерла в темряві біля під’їзду, ледь помітно освітлюючи матовими підфарниками свої контури.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
— Отже, ви вважаєте, що Микола живий? — спитав капітан Дубль, завітавши вранці в палату до Галини. Він з сержантом Голубеєм і черговим лікарем залишок ночі просидів в ординаторській, оберігаючи жінок і їхній сон від живих привидів.
— Так, — тихо мовила Галина. — Це я підтверджую. Це підтвердив і мій чоловік. Альберт Бордоніс… Миколин однополчанин. Вони разом воювали в Афганістані… П’ять років тому він передав мені від Миколи записку, яку той написав кров’ю… Нібито перед смертю… Сказав, що помер у нього на руках… Але я й тоді щось не дуже в те повірила… Мені чомусь здавалося, що Альберт забрехався… Розповів, що стояли в секреті… На них несподівано напали моджахеди… Миколу вбили наповал, а його тільки полоснули багнетом по щоці… Шрам так і залишився. Він завів бороду — шраму соромився. І прострелили стегно… Але його врятував наш вертоліт… «Чому ж вони не врятували Миколу? Він же ще писав записку… Отже, був живий», — запитала я. Альберт почав тоді викручуватися. Я не надала цьому значення. У тому пеклі хіба щось розбереш. Можливо, і порушив якусь послідовність… Сказав, що Миколу ще раніше поранив снайпер… Рана уже була смертельна. В живіт. Тоді й написав. А вночі уже напали. Миколу непритомного добили, а сам Альберт відстрілювався. А тут наш вертоліт. Ніби стало трохи схоже на правду. Я й повірила. Заспокоїлась. Інколи поверталися до цієї розмови… Просила Альберта: «Все-таки розкажи… Як загинув Микола і як врятувався ти?..» Він все віджартовувався: «Я, очевидно, зробив помилку. І ти також. Нам не потрібно було одружуватися. Бачу, ти так Миколу й не можеш забути». Розповідати про його смерть не любив…
— А що трапилося позавчора?
— Це трапилося ще раніше. У День незалежності. Він прийшов додому. Злий. Роздратований. Незрозуміло чого почав кричати. Кидав ложкою. Погано їв. Я його запитала, чого він сердитий. «Та оці прокляті націоналісти. Спілка письменників України… Затіяли Всесвітній форум українців. Скликали недобитків з усього світу. Українці, єднаймося…»
«А тобі, — кажу, — яке до того діло? Люди приїхали на свято. Хто втік від сталінського режиму, а хто поїхав за шматком хліба за океан… Чого до всіх з однією міркою…»
Він трохи вгамувався. Взяв зо дві ложки борщу, випив чарку. Трохи спокійнішим став… «Та розумієш, — каже, — ми тут з Метлинським… Ну, це чоловік з об’єднання воїнів-афганців на Україні, порадились і вирішили зрадникам дати бій. Навіть лист у Спілку письменників занесли. З протестом. Зрадників афганської війни на трибуну форуму не допускати…»
«А до чого тут Спілка письменників України?» «Так вона ж, дурепо, цей форум проводить. Там їхній оцей оргкомітет. Я навіть підходив до одного із співголів. Казав, ми не дозволимо зрадникам виступати з високої трибуни форуму… А він відповів: „А ми вас і не питатимемо. Ви своє уже відстріляли“. Бачила паскуду? Він хоче перебіжчикам надати слово! „А якщо вони з поля бою непритомні були підібрані, — каже. — Ваш сталінський підхід до людей…“ „Вони виступали перед штаб-квартирою ООН, — пояснюю — Вони в Гарварди після цього вступили… Перебіжчики… А ми ще голови в Афгані клали… Втрачали ноги, руки…“» А я Альберту й кажу: «А якщо співголова має рацію? Якщо солдата непритомного, тяжкопораненого, підібрали моджахеди. Виходили. А потім їм розкрили очі на цю авантюрну війну… Хіба вони неправильно робили? Хтось же мав сказати правду про ту ганебну війну. Са-харов же один. І того на заслання відіслали». Він тоді як хрясне ложкою об стіл… «І ти заодно з націоналістами! От чому ти на мітинги бігала. От чому ти запізнювалася вечорами, сука». Я й ляснула його по пиці. «Б’єш по шрамах афганця!» «Ти не афганець. Ти покидьок. І я тепер не вірю, що Микола загинув так, як ти розповідав…»