… Була ще одна річка, зовсім маленька, геть розрита екскаваторами, що дуже не сподобалося Каспарові. Йому взагалі не подобалось усе зроблене людьми. Доня помітила кілька гіллястих верб, під якими сиділи діти-пастушки, а неподалік паслися їхні корови.
— Давай послухаємо, про що вони говорять, — запропонувала Доня.
Каспар скривився:
— Не люблю підслуховувати.
— А може, вони щось чули про Єдинорога? У нашому селі усі мене знають: хто я, скільки мені років.
— У селі так воно є. А от у місті ніхто нікого не хоче знати. Як написано у книзі: «Що більше ми віддаляємось від природи, то більше віддаляємось від людей».
— Я знаю, бо сама жила в місті, але маленькому. Там від природи ще не дуже віддалились…
Під вербами сиділо троє хлопців і дві дівчинки. Один хлопець копирсав ножиком землю, другий кидав камінці, третій і найменший, гриз зелене яблучко. А дівчатка плели вінки з трави і квітів, висмикуючи їх довкола себе.
— Знаєте, чого я найбільше хочу? — сказав хлопець з ножиком.
— Машину!
— Морозиво!
— Кавун!
— Не вгадали! Я хочу чарівну паличку. Тоді буду мати все. Скажу, махну — і всі мої бажання здійсняться.
— То вистружи собі!
— Ти дурна, Марусько! Чарівну паличку треба знайти.
— А вона дерев’яна чи залізна? — спитав малий з яблучком.
Хлопець завагався:
— Різні бувають, але більше золотих.
Діти вражено замовкли.
— А де її взяти?
— Треба зустріти чарівника і він дасть, — сказала менша дівчинка.
— Еге, просто так ніхто не дасть! Треба заслужити. Ну, коня дикого зловити, чи царівну визволити від Змія…
— Тепер царівен нема.
— А дівчата що мусять робити?
— Дівчатам не можна давати чарівної палички, бо вони будуть просити всілякі дурниці.
І хлопець з ножиком розреготався.
— Я попросила б паличку, щоб тато добудував хату, бо нам нема де жити. Будує, будує, вже сто років будує…
— Ти ліпше попроси багато грошей, бо без них ніхто не побудує.
— А я хотів би літати куди захочу. Так швидко, як ракета!
— А я — щоб нашу корову продали, бо вже нема сили пасти. А щоб ти здохла, куди полізла?! Лиска, на-на-на!
— Дивіться, агроном іде!
— Де?
Усі зразу посхоплювались.
— Я пожартував!
Той хлопець з ножиком був найбільший, тому ніхто не насмілився його бити.
— А мені не треба чарівної палички, — сказав найменший хлопчик.
— Чому?
— Все одно відберуть…
— Ну, що, почула щось цікаве? — спитав Каспар. — Тільки час згаяли.
— Тихо!
— Давайте грати в карти!
— Давайте!
— Боже, — вжахнулася Доня, — такі малі, а грають в карти! Сюди б їхню вчительку!
Треба вирушати, бо не дістанемося завидна до Зимового дому.
Вони полетіли далі. Доня кілька разів озирнулась.
— Ти теж хочеш чарівної палички? Не потрібно ні розуму, ні сили, хіба командуй. Слава богу, що чарівноі палички не існує!
— А коли є? — з викликом спитала Доня.
— То що ти зробила б, якби мала цю коштовну річ?
— Навчилася б грати в карти.
Дикий Лісовий Кінь
Ноги його прудкі як вітер, але не той, що летить навмання, згинаючи навпіл поодинокі дерева в степу. Це вітер, який літає поміж деревами, ніколи не ламаючи їхніх верхівок. Лісовий Конику, маленький брунатний лискучий жолудю, з розчесаною мавками гривою, бронзовими копитцями, яких ніколи не пробивав цвях… Ти тікаєш від найменшого шереху, ховаєшся в гущавині, й дощового ранку вода скроплює твою оксамитову шкіру. Частіше сам, ніж з кимось, без імені, хоча що є гарніше за ім'я — Дикий Лісовий Кінь? Люди гадають, що ти просто відбився від їхніх рук, але ти міг би поклястися, що ніколи не носив на своїх копитах важчого, ніж багряний дубовий листочок, а на спині — лиш срібну попону росяного павутиння. Твоє тихе іржання лунало в найгустіших нетрях, а твій сон оберігали духи лісових дерев. Така проста арифметика: що менше дерев, то менше лісових коней. Ти ще юний і недосвідчений, братику, однак мусиш покидати зелену домівку. Горішній вітер позичить тобі крила, щоб ти не спізнився.
Метелик
Скільки життів у тебе, Метелику? Коли надходить осінь, твої крильця стають прозорішими, ламкими. Сумне це видовище. Але навесні знову повно метеликів і повно квітів.
Дивовижний наслідувач, ти тримаєш у таємниці свої перетворення. Ніхто не може повірити, що в одному зі своїх життів ти був гусінню, і тебе боялися навіть дорослі. Некваплива гусінь рухалася вперто лише задля того, щоб отримати крила і стати літаючою квіткою. Ніхто з живих істот не здатен на щось подібне. Навіть людина залишається гусінню, живучи для того, щоб їсти. Ніхто не спитає, чому ти це робиш. Ти надто тендітний і насмілюєшся розмовляти лише з квітками. У вас одна кров і одна плоть. Ви надто слабкі, щоб пережити зиму, але ваше насіння сховане надійно. Навесні сонце вділить йому дрібку світла й тепла.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Зупинка в Зимовому домі. — Каспарові; приятелі. — Кіт Фелікс перейменовує Доню. — Каспар читає книжку, але Доня така втомлена, що нічого не розуміє. — Історія життя Фелікса
На лихо надвечір почався дощ і в стомленої Доні поважчали крила. Та й сам Каспар летів повільніше. Вони часто відпочивали, хоч то невелика втіха мокнути на гілці. Але ось Каспар сказав нарешті:
— Зараз будемо!
Доня спробувала собі уявити Зимовий дім: увесь білий і холодний. Б-р-р!..
Вони полетіли не до села, а до річки, де в темряві під височезними деревами сховався будинок — здається, старовинний.
Жодне вікно в ньому не світилося.
— Тут живуть мої найліпші друзі: кіт Фелікс і павук Альфред. А часом і я.
— Ти ж казав, що не любиш жити в будинку.
— У чужому — так. А цей — мій.
— Ти його побудував?
— Ні, але ми з друзями дбаємо про нього. Більше він нікому не потрібен.
На сходах вони знову перетворилися на самих себе, але, на жаль, теж мокрих. У Доні зуб на зуб не потрапляв. Каспар щось зробив з дверима, і в домі почувся дзвінок. Не простий електричний, а срібний. Чекали вони досить довго. Доні було цікаво, як це кіт (бо павукові це, звісно, не під силу) відімкне важкі двері.
— Няв? — почувся запитальний котячий голос.
— То ми, Феліксе. Я й моя приятелька.!
Брязнув ланцюг, і двері прочинилися.
— Чекайте, зараз свічку запалю, — сказав кіт, присвічуючи тим часом очима. — От кого не ждав!..
— Поважна справа, котику.
Коли свічка спалахнула, Доня побачила гарного, але не пухнастого, чорно-білого кота!
— Познайомся, Доню, це — Фелікс.
— Дуже приємно, — відказала Доня і потиснула м’якеньку білу лапку.
— Дуже приємно, — вклонився кіт. — Прошу до вітальні. Жахлива погода! Сьогодні вогко, то я запалив камін.
— Чудово! — вигукнув Каспар і подав Доні руку. — Ми змокли, змерзли, а Доня ще й зголодніла.
— На жаль, не можу запропонувати нічого пристойного на вечерю…
— Не біда, я збігаю до Дмитра на село. А як поживає Альфред?
— Непогано. Меланхолія, правда, але то хвороба всіх павуків…
Вітальня була великою кімнатою з облупленими стінами блакитного кольору, з подекуди розкиданими золотими зірками. Коло різьбленого чорного столу було двоє крісел, а третє, зі смугастою подушечкою, з якої прозирала вата, — стояло перед каміном.
— Прошу сідати, — вказав на крісло Фелікс.
Коли Доня сіла, то побачила ще стару канапу, на якій було розкидано грубезні книжки. Камін прикрашала полиця з двома порцеляновими горнятками і дзбанком.
— Альфред на горищі, — сказав кіт. — Я його зараз принесу. Він так зрадіє, що; його меланхолія одразу минеться.
— От і добре! Нам би переодягтися. Зараз пошукаю у шафі.