— Я ж… я ще нічого не бачила в житті… — тихо промовила Тася. — А тут несподівано відчула, що в мене померла дитина… Такого відчаю я ніколи не переживала…
— Ви дуже вразливі, Настусю, — розсудливо сказав Волошин. — Так не можна…
Тася не чула його. Вона мовчки дивилася на похмуре громаддя монастирських стін, що невиразно бовваніли за деревами.
— Сходімо туди, Ваню… — попросила вона раптом.
Він здивувався.
— Куди, Настусю?
— До церкви. До тієї, де труна… Ви боїтеся?
— Та ні… Але ж там нічого робити зараз, — нерішуче відповів він.
— Ну, тоді залишайтесь, я піду сама. — Тася висмикнула руку.
Але Волошин утримав її:
— Почекайте… Ворота ж у монастирі вже замкнені.
— А ми підемо в обхід, з боку озера.
— Ви хочете сказати — вплав?
— Ні, вбрід… Там коло башти неглибоко.
Він похитав головою:
— Ви, Настусю, справжнє дівчисько і до того ж дуже химерне.
— Я не знаю… Можливо… Ну, ходімте ж!.. — і вона нетерпляче потягла Волошина до виходу.
— А ви не боїтеся зустрітися там з чимось страшним? — насмішкувато спитав він.
— З чим?.. — з тривогою і прихованою надією спитала Тася.
— З привидом, наприклад…
— Ні, це не страшно. Я сама зараз привид.
Вони добралися до Кузнецької башти, від якої фортечна стіна повертала на південь. Тут плюскотіла вода озера. Тася хотіла роззутися, але Волошин спинив її:
— Не треба… Я перенесу вас…
Вона мовчки дозволила взяти себе на руки і обняла його за шию…
Руки були міцні, але тримали вони її так обережно, як маленьку дитину… Десь у темряві дзюрчала вода, потривожена його кроками…
Нарешті Волошин ступив на прибережну смужку землі і зупинився. Потім запитав:
— Ну як? Підемо ніжками?.. Чи залишимось у дяді на ручках?..
— Ніжками, — сказала Тася. — І я дуже прошу вас, Ваню… не розхолоджуйте мене. І не смійтеся над моїми дивацтвами. Чуєте?..
— Клянуся, Настусенько!..
— Бо я такою вродилася і такою лишуся на все життя. А якщо я вам… Якщо вам не подобається, ви можете зі мною не товаришувати.
— Та що ви, Настусю! Ну, звичайно ж, ви мені подобаєтесь!.. Навіть більше, ніж…
Дівчина квапливо відсторонилася.
— Облиште… Ходімо швидше.
— Може, все ж таки на ручках? — боязко спитав Волошин.
Тася взяла його під руку і повела вперед до темного, загадкового, наче стародавня могила, горба. Незабаром вони підійшли до церковки на горбі і мовчки зупинилися перед нею.
— Обійдемо кругом… — тихо запропонувала Тася.
— Обійдемо…
— Мені тут уночі подобається більше, ніж удень. А вам?..
— Тут гарно, Настусю…
Раптом десь зовсім поряд вони почули кроки і озирнулися…
— Хтось ходить, — прошепотіла Тася.
— Тихше!..
Волошин прислухався. Кроки почулися знову.
— Хтось ходить у церкві, Настусю.
— Ходімо звідси… Я боюсь! — злякано прошепотіла дівчина.
Він обняв її, заспокоюючи:
— Не бійтеся. Я з вами… І хто б це міг бути?.. Кроки лунають там, у церкві… Ось що. Відійдіть, Настусю, он до тих двох берізок — у вас світле плаття, і коло них вас не буде видно. А я піду подивлюся…
Та тільки Тася відійшла вбік, а Волошин ступив два кроки, як рипнули масивні дубові двері, оковані залізом, і з церкви повільно виповзла незграбна сіра постать…
Волошин одразу присів у високій траві. Він не міг розгледіти дивного нічного відвідувача старовинної церковки, а підійти чи покликати не наважувався.
Людина в сірому загриміла важким замком на дверях і неквапно попрямувала в той бік, де, розплатавшись у траві, заліг Волошин. Юнак почув важке дихання і металічне побрязкування. Ключі! Тепер він впізнав незнайомця. Це був старий монастирський сторож дід Антон. Волошин не раз бачив цього високого сутулого старика, завжди в довгій полотняній сорочці, скуйовдженого, похмурого, небагатослівного, обличчям схожого на толстовського отця Сергія… В тому, що монастирський сторож тиняється ночами по монастирю і заходить навіть у церкви, нічого дивного не було. Не дійшовши до принишклого Волошина, старик раптом звернув і пішов в обхід церкви. «Куди це він? — подумав Волошин. — Що йому потрібно там, на задвірках?» Хлопець почекав трохи, потім схопився і підбіг до Тасі.
— Це сторож, дід Антон… Ви постійте тут, а то він вас помітить, Настусю, а я сходжу подивлюся, куди він почвалав.
— Мені страшно тут!.. — зашепотіла Тася.
— Ну, ходімо зі мною. Тільки ви залишайтеся за рогом церкви, а я простежу за ним.
Вони пішли по траві, намагаючись тихіше ступати. Тася притулилася до рогу церкви, а Волошин обійшов стіну і почав тихенько пробиратися вперед, розсовуючи густі зарості полину. Старий зник, стихли і його кроки, тільки десь близько почувся брязкіт залізного засува. Який це засув?.. Де він?..