В ту ж мить яскраве сонячне проміння ввірвалося в шахту. Стало видно як удень. Мружачись, Майгін нахилився до світлої плями, але не побачив нічого, вірніше, побачив тільки глибоку сяючу пустоту, таку, яким здається небо, коли людина дивиться на нього проти сонця…
— Андрію Гавриловичу!
Майгін оглянувся. Позаду стояв Петя Благосвєтлов. Студент здивовано витріщив очі.
— Наверх прорубались?
— Не думаю…
— А звідки ж світло? Можна подивитися?
— Дивись… — Майгін відступив.
Петя нагнувся, заглянув у світлу щілину і зразу ж випростався.
— Чудеса, Андрію Гавриловичу! — сказав він. — Неначе небо. Тільки це не небо. Пустота якась. — Студент спантеличено подивився на Майгіна і знов нахилився. — Стривайте, тут же скло! Пустота за склом…
— Ану, дозволь…
Майгін відсторонив Петю і заходився розширювати щілину в пісковику. Петя квапливо відгрібав уламки. Нарешті, коли було розчищено широке вікно, Майгін і Петя впевнилися, що перед ними справді щось схоже на прозоре тонке скло, а далі — пустота з дуже глибокою перспективою. Майгін схопив сорочку, протер «скло» і припав до нього. Петя схвильовано сопів у нього над вухом.
Те, що вони побачили, здалося їм сном: під склом зяяв глибокий порожнистий простір, а далеко внизу, на глибині приблизно сто п’ятдесят сажнів, на гладенькій круглій площадці стояли… будинки, невеличкі красиві будиночки з округленими стінами і сріблястими дахами, схожими на шапки грибів. Це було ціле містечко окружністю не менше двох верст, чистеньке і акуратне, мов іграшкове. Високо над ним у порожнистому просторі нерухомо висіли три великі сяючі кулі. Здавалося, що лялькові споруди внизу занурені у велике водоймище, заповнене прозорим світлом.
Петя одсунувся від «скла» і протер очі.
— Де ми, Андрію Гавриловичу?
У Майгіна було таке ж здивоване обличчя, як і в нього.
— По-моєму, біля підніжжя згаслого Коронного вулкана.
— А що це за місто?
— Ти випередив мене, Петре. Про це саме я хотів тебе спитати.
Петя знов припав до «скла»:
— Місто в землі! Під нами!..
Майгін потер перенісся і повільно сказав, розглядаючи покриті пилом носки своїх великих чобіт:
— Якщо нам з тобою не сниться однаковий сон, то це справді якесь місто, і знаходиться воно-таки в землі, під нами.
Петя схопився на ноги:
— Треба Клавдія Володимировича покликати!
— Так, — спроквола погодився Майгін. — Це, мабуть, єдине, що ми з тобою можемо зараз придумати.
Спотикаючись об уламки і купи щебеню, студент поліз із шахти. Невдовзі Майгін почув його схвильований тенорок і важке, хрипле дихання Берсеньєва.
— Отут, Клавдію Володимировичу! — закричав Петя. Берсеньєв, згинаючись під низьким склепінням, підійшов до Майгіна.
— Що тут у вас, Андрію? — запитав він.
— Та я й сам не розумію. Коли б годину тому який-небудь жартівник сказав мені, що я побачу в глибині землі міраж, я стукнув би його киркою… А тепер…. — Майгін знизав плечима, — Словом, дивіться самі, Клавдію Володимировичу.
Берсеньєв витяг з кишені бінокль, повільно підійшов до таємничого підземного «вікна» і заглянув у нього.
Петя і Майгін мовчали, переглядаючись.
— Дивно! — промовив нарешті Берсеньєв, опускаючи бінокль і озираючи похмурі стіни шахти, освітлені яскравим світлом підземного міста. — Дуже дивно…
Він передав бінокль Петі, який теж палав від нетерпіння заглянути в чудесне «вікно».
— Так, це дуже дивно, щоб не сказати більше… — зітхнув Майгін. — Це вже щось із Жюля Верна. Геологія, у всякому разі, тут ні при чому.
— На якій глибині ми перебуваємо, Андрію?
— Сажнів двадцять, не більше.
Берсеньєв ворухнув кошлатими бровами і зібрав у жменю свою густу чорну бороду.
— Спочатку я подумав, що це проекційний ліхтар з рельєфною діорамою і глибокою перспективою. Але ні, це не ліхтар, там ясно видно простір. Та й звідки тут, у землі, бути ліхтарю?
— А може, це якась далекосхідна Помпея, залита лавою тисячу років тому?.. Хай йому чорт, у мене починає розгорятися фантазія…
— Не думаю. Наука не знає таких випадків, щоб лава залишала над залитим містом порожнистий простір.
— Клавдію Володимировичу, а ці лампи там ні до чого не прикріплені! — вигукнув Петя. — Просто висять у повітрі без усякої підтримки.
Геологи нахилилися над «склом».
— От іще й ці лампи. Якщо вони світять, значить, там є живі люди, які засвітили їх. Ні, Андрію, це не Помпея, — промовив Берсеньєв.