На його обличчі, однак, не відбилося жодних емоцій.
Незворушно й байдуже продовжив він свій нічний променад. Незабаром перетнув Сену й опинився у фешенебельнішій частині міста. А ще за якихось двадцять хвилин зупинився перед одним із будинків на тихій, аристократичній вулиці.
Крамничка – а там містилася саме вона – з вигляду була скромною і без претензій. Торгівець бо антикваріатом Д. Папополус зажив настільки гучної слави, що жодної реклами не потребував, та й, власне, бізнес його здебільшого провадився під прилавком. Він мав у власності розкішну квартиру з видом на Єлисейські Поля, і було б слушно припустити, що о такій порі його радше можна знайти там, ніж на робочому місці, але чоловік із сивиною здавався впевненим в успіху, коли натискав на непримітно розташований дзвінок, спершу кинувши швидкий погляд угору і вниз по безлюдній вулиці.
І не помилився у своїх розрахунках. Двері прочинилися, і за шпариною постав якийсь чоловік. Він мав смагляве обличчя й носив у вухах золоті кільця.
– Вечір добрий, – сказав незнайомець. – Твій господар на місці?
– Господар тут, але о такій порі випадкових відвідувачів не приймає, – пробурчав той.
– Мене, гадаю, прийме. Передай, що прийшов його друг, мсьє маркіз.
Лакей прочинив двері трошки ширше і впустив візитера всередину.
Говорячи, сивочолий, який назвався маркізом, затуляв обличчя рукою. А коли слуга повернувся зі звісткою, що мсьє Папополус радо прийме відвідувача, зовнішність незнайомця зазнала подальшої трансформації. Служник, не інакше, був украй неспостережливим або ж дуже добре вишколеним, оскільки не виказав жодного подиву при вигляді невеликої чорної атла́сної маски, що приховала фізіономію гостя. Він провів його до дверей у кінці коридору, відчинив їх і шанобливим напівшепотом доповів: «Мсьє маркіз».
Постать, що підвелася назустріч цьому дивному відвідувачеві, мала імпозантний вигляд. Було в мсьє Папополусі щось превелебне й навіть патріарше. Він міг похвалитися високим опуклим чолом та гарною білою бородою. А його манера спілкуватися чимось нагадувала благостиню церковника.
– Мій дорогий друже, – протягнув антиквар.
Він розмовляв французькою, і його голос звучав єлейно й медоточиво.
– Мушу вибачитися за пізню годину, – сказав візитер.
– Ну що ви, що ви, – заперечив мсьє Папополус. – Ця пора ночі повна цікавого. Ви ж бо, гадаю, і ввечері не нудьгували?
– Не особисто, – відповів мсьє маркіз.
– Не особисто, – повторив той, – ні, ні, звичайно, ні. То що, є новини?
І скоса кинув на співрозмовника пронизливий погляд – аж ніяк не благостинний і не церковний.
– Новин немає. Спроба провалилася. Я практично й не розраховував на інше.
– І мали рацію, – сказав антиквар. – Бо якщо діяти грубо… – і замахав рукою, виражаючи свою глибоку відразу до грубості у будь-якій формі.
Бо й справді: ані в самому мсьє Папополусі, ані в речах, з якими той мав справу, нічогісінько грубого не було. Його добре знали при більшості королівських дворів Європи, а монархи по-дружньому називали просто Деметріусом. Він здобув репутацію надзвичайно делікатної людини. Саме вона, вкупі зі шляхетною зовнішністю, і дозволяла йому виходити сухим із води після вкрай сумнівних оборудок.
– З наскоку, в лоб… – почав мсьє Папополус і похитав головою. – Таке інколи спрацьовує, але вкрай рідко.
Його співрозмовник стенув плечима.
– Зате заощаджує час, – зауважив він. – А невдача не спричиняє жодних збитків – ну, або майже жодних. Однак основний план – не підведе.
– Он як, – сказав мсьє Папополус і проникливо подивився на нього.
Той неквапливо кивнув.
– Я дуже покладаюся на вашу… е-е… репутацію, – промовив антиквар.
Мсьє маркіз люб’язно посміхнувся.
– Гадаю, можна стверджувати, – пробурмотів він, – що ваше довір’я не буде обмануте.
– Ви маєте унікальні можливості, – сказав торгівець старожитностями з ноткою заздрості в голосі.
– Бо створюю їх, – відповів на це мсьє маркіз.
Він підвівся й узяв свій плащ, недбало кинутий на спинку стільця.
– Я триматиму вас у курсі справи через звичні канали зв’язку, мсьє Папополус, але за вами не повинно бути жодної затримки.
Це зачепило антиквара за живе.
– За мною ніколи не буває затримок, – заремствував він.
Візитер посміхнувся і, не кажучи ні слова на прощання, вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері.
Якусь хвильку мсьє Папополус перебував у задумі, погладжуючи свою патріаршу білу бороду, а відтак підійшов до інших дверей, які відчинялися всередину. Щойно він повернув ручку, як у кімнату ледь не сторч головою ввалилася молода жінка, яка – тут сумніватися не доводилося – стояла, обпершись об стулку й припавши вухом до замкової щілини. Антиквар не виказав ні здивування, ні обурення. Очевидно, все це було для нього звичною річчю.