Сидіти ж було незручно. Одна нога заклякла, друга отерпла, – а поворухнутись страшно. Куми все балакали.
«Хоч би спати лягали, або що, – вже зі злістю подумав Гриша. – До сельбуду так і силою їх не затягнеш, – спати хочеться, мовляв, – наморилися; а під грушею, бач, до півночі базікати можна... Ніж ото по-дурному патякати – пішли б краще до сельбуду та газету почитали, взнали б, що на світі діється. Он Пілсудський авантюру готує, а вам за вухом не свербить. Натури дрібновласницькі... За грушу ту нещасну ладні до ранку сидіти...» – Мало не промовив уголос обурений Гриша. Але, згадавши своє нелегальне становище, прикусив язика і гірко подумав:
«От і будуй з такими соціялізм та ще в одній країні, коли він за грушу цілу ніч не спатиме!»
А куми балакали. Поговорили про косовицю, про молотьбу, а далі повели розмову про непорядки в сільраді.
Гриша мало не плакав:
«Бач, розбалакалися. Диви, які речисті, а на зборах, так і слова не доб'єшся».
І вже аж перед світом пішов Тихон у свій садок, а Клим закутався в сіряк і захріп під грушею.
Тоді Гриша тихенько зліз з груші, переступив через сонного Клима і з докором промовив:
– А ще середняк – центральна фігура нашої економіки – натура ти дрібновласницька!
Потім через тин і додому.
Надворі світало.
Надзвичайні збори
Пізно повернувся Яша Походенко з сельбуду.
Відчинив він хвіртку, увійшов у двір і став здивований.
Двері в хлівах поодчиняно, худоби немає, а з кошари чути спокійний і наче знайомий голос:
– Товариші Кукурікало та Крутороженко, прошу зайняти
свої місця.
Тихо, тихо навшпиньки підійшов до кошари Яша, глянув і завмер – волосся на голові заворушилося й наїжилось. Протер очі – ні, таки не ввижається. Дивну картину побачив Яша.
Серед кошари, навколо ясел, стояла, сиділа й лежала вся його худоба.
Недалечко на поламаній драбині сиділо все птаство, трохи збоку стояли стрижені вівці, похиливши голови, і тремтіли від холоду, біля ясел лежала свиня з малими замурзаними поросятами – поросята жадібно кувікали. Оддалік тулилася худа корова Манька з миршавим телятком, а поруч неї кобила, а за кобилою кінь – білокопитий.
Поміж худобою походжав пес Сірко і бубонів щось, помахуючи хвостом.
На розсішку вгорі примостився кіт Васька й накручував лапою свого вуса.
А серед кошари за яслами сиділи віл круторогий та півень.
Раптом віл підвів свою голову, позирнув на всіх і, стукнувши ратицею, поважно промовив:
– Товариші, надзвичайні загальні збори всього колективу худоби і птаства двору Яші Проходенка вважаю відкритими.
Порядок денний:
1) Доповідь тов. Білокопитенка на тему: «Зима і наше становище».
2) Поточні справи.
В кого є які додатки?
– Немає! – хрюкнула свиня.
– Немає! – муркнув кіт.
– Так-так! – закахкали качки.
– При-ри-ри-нять! – гуркнув Сірко.
Віл знову стукнув ратицею об дошку і промовив:
– Слово для доповіді має тов. Білокопитенко.
Наперед вийшов кінь.
– Шановні громадяни, худобо з двору Яші Походенка. Надзвичайно тяжке становище примусило нас зібрати загальні об'єднані збори. Вже рік, як хазяйнує наш новий хазяїн, Яша Похиденко, вже рік, як немає нашого старого хазяїна. Ми раділи тоді, товариші, гадали, що починається нове життя, гадали, що новий хазяїн почне господарювати так, як це він на словах старому своєму батькові казав ї про культурність у господарстві, і про чотирипілля, і про «фордзона». Казав він тоді, що годувати нас треба в хлівах сухих та чистих і що напувати не слід нас узимку водою льодовою. Ех, дорогі товариші, не справдились наші надії, – даремно ми раділи, Ось чим годує нас Яша, хазяїн новий наш.
І кінь показав зборам пучечок торішньої соломи та прілої осоки.
Яша почервонів і подумав: «От сучий син – з фактами виступає...»
– Та тільки те й знає, що по сельбудах ходить та серед ночі додому повертається.
Яші стало ніяково, і він подумав:
«Чудаки, може в мене нагрузка...»
А кінь все казав та факти наводив.
Палко промовляв кінь Білокопитенко, краяв словами серця слухачів. Сильно казав, – деякі навіть плакали.
– А в чому нас держить Яша, господар наш. У хлівах, товариші, немазаних, вітер свище, холод нестерпний, а ми стоїмо, терпимо – в кізяках по коліна. Гляньте на корову Маньку. Їй, братця, соромно й по вулиці пройтися, сусідські корови на сміх здіймають. А на зміну нашу погляньте. Ех, товариші, гірко-тяжко говорити. Зміна наша хира, немічна й замурзана, негодяща наша зміна. Та хіба в таких умовах, в такому оточенні, що путнє й вийде?