Забачила Зірку, замукала: «І-і-йка».
— Ти навіщо сюди ходила?
— Я-а са-ама прийшла, — затиналася Травіата, — я-а сказала, Ольга хороша, а во-она говорить, у хорошої ді-іти не труяться. Ійко, скажи їй. І Лі-іда хороша, і всі-і хороші…
— Більше сюди не ходи.
Клацав фотоапарат: Зірка виходить з прокуратури. Зірка бере за руку Травіату. Зірка з Травіатою йдуть вулицею…
Слідча запитала слухавку:
— Станіславе Павловичу, як у тебе?
За мить до кабінету ступив ставний вродливий хлопець з пещеною чорнявою борідкою.
— Ось, ось і ось, — викладав перед слідчою.
— Доповідай.
— Це акти на зіпсуті продукти, за місяць до отруєння… Ось партія лімонели, зараженої глистами. Тривогу, між іншим, зняли шеф-кухар Губська і дієтсестра Король. Постачальники своєї вини не визнають, посилаються на висновок санлікаря, що риба придатна для громадського харчування…
— Так і пишуть: риба з глистами годяща для дитячої їдальні? Для елітного ліцею?
— Ліцей же у нас, а не на Марсі, — зауважив Станіслав Павлович. — А висновок у них із засторогою: лімонела свіжоморожена, умовно, це підкреслено, умовно придатна для закладів громадського харчування.
— Що то є — «умовно»?
— Хочеш їж, хочеш — викинь, а грошики сплати. Їдальня вилучила залишки риби і з актом повернула постачальникові.
Аналогічні акти на задавнені сосиски і кондвироби. Але все це — до того. Є експертиза по Перегуді?
— Не можуть встановити причину. Бракує обладнання.
Лише на миш’як і бор перевірили — реакції негативні.
Розкладемо пасьянс…
— Гробницю Наполеона?
— Не клич з лісу вовка. Дітей привезли до лікарні один за одним двадцять восьмого і двадцять дев’ятого квітня. Які це дні?
— Вівторок і середа.
— А в понеділок вони ходили до ліцею?
— Я запитував у батьків. Вимальовується однакова схема: дитина у неділю скаржилася на живіт. Хто дав марганцівки, хто не звернув уваги. У понеділок дітей до ліцею не пустили, стало гірше. І лише у вівторок, коли у дівчаток Пономаренків почало відбирати ноги, мати викликала «швидку». У середу до лікарні потрапив останній хлопець, він жив з бабцею, батьки за кордоном у відрядженні.
— А коли потрапив охоронець Перегуда?
— У понеділок. Його «швидка» забрала з охоронної аґенції, коли прийшув за зарплатнею.
— Кепсько. Ми не встигли з ним поговорити. Що їв, коли, скільки…
— Ображаєте. Мені хлопці з ліцею сказали, що його, коли він там на Андрія Кузьменка чекав, запрошували поїсти.
— Хто?
— Дієтсестра.
— Він їв?
— Напевно. Я, наприклад, переконаний, що отруїлися всі наприкінці дня.
— ?
— Елементарно, Ватсон. Хто їв упродовж доби, цілі й неушкоджені, тож у загальному казані все абгемахт. Щось трапилося з порцією для чергових, тобто із залишками.
— Хто там був до кінця дня?
— Зачитую: шеф-кухар Губська, посудниця Олійник, вчителька Симчич і постраждалі…
— А дієтсестра? — І вона. Вона знімає пробу вранці й в обід. Після закінчення роботи їдальні стежить за гігієною. І ще ця, — Станіслав Павлович покрутив пальцем біля скроні, — вона до вас приходила. — І казала, всі хороші. Отже, п’ятеро. Всі — жінки.
Дзеленькнуло.
— Кулик слухає.
— Криворучко. Тут така справа… Краще зайдіть до мене.
У керівному кабінеті атмосфера ремонту відчувалася менше. Назустріч підвівся молодий, але вже геть лисий начальник слідчого відділу Криворучко. Мундир ледве сходився на його череві і розчепірювавася на клубах, як у баби. Криворучко вдавався до дези: мовляв, тягає штангу і власна корпулентність багато важить, але свідків такої версії його опасистості навіть серед підлабузників не знаходилося.
Обжерливим був начальник. Скидався на гіпертрофований вареник з сиром.
Вийшов з-за столу, що саме собою — сенсація. «Менти не люблять сентиментів» — його афоризм. Відверто кажучи, хамлом був Вареник і щодо своїх, і щодо чужих, брутальним і дурним. Слідча Кулик трималася з начальством сторожко й холодно-ввічливо. А пліткарі пояснювали певну стриманість Криворучка в присутності Кулик тим фактом, що не у кожної твоєї підлеглої чоловік працює в Адміністрації Президента.
На скромній посаді завідуючого гаражем, але ж так таки так.
— Тетяно Іванівно, прошу сідайте, — галантність Вареника виглядала екзотично. — Ви провадите справу про отруєння в ліцеї. Тут таке… Цей ліцей у нас один. Гордість і все таке…
Поки що преса мовчить, я заборонив давати інформацію.
— Чому?