Бовуар і агент Лакост обшукували будинок Маленфана. Лакост була готова до бруду, до смороду — такого густого, що його можна було навіть побачити. Вона не була готова до цього. Вона стояла в спальні Бернара, і їй стало зле. Усе було ідеально: ані брудної шкарпетки, ані тарілки із застиглою їжею. Її дітям не було й п’яти, а їхні кімнати вже мали вигляд і запах, як пляж під час відпливу. Цьому хлопчику було скільки? Чотирнадцять? І в його кімнаті пахло лимонною свіжістю? Лакост відчула, що її нудить. Одягнувши рукавички й почавши пошуки, вона подумала, а чи не буде в підвалі труни, де він спить.
За десять хвилин вона дещо знайшла, щоправда, не те, що очікувала. Вона вийшла з кімнати Бернара до вітальні, намагаючись не потрапити на очі хлопцю. Згорнувши документ, вона непомітно поклала його до своєї сумки для доказів. Утім, не настільки непомітно, щоб Бернар не побачив. Вона вперше угледіла на його обличчі страх.
— Поглянь-но, що я знайшов. — Бовуар вийшов із іншої спальні, тримаючи в руках велику картонну папку. — Досить дивно, — сказав він, дивлячись прямо в кисле обличчя Йоланди й на пісний вираз Андре, — але це було приклеєно на звороті картини у вашій спальні.
Бовуар розгорнув папку й пролистав вміст. Там були чернеткові замальовки Джейн Ніл із окружного ярмарку, які вона робила ще з 1943 року.
— Навіщо ви їх узяли?
— Узяли? Хто казав про «взяли»? Тітка Джейн подарувала їх нам, — сказала Йоланда найпереконливішим голосом агента з нерухомості, що говорить потенційним покупцям: «Дах майже новий».
Бовуар не купився.
— І ви приклеїли їх за тим естампом з маяком?
— Вона сказала нам тримати їх далі від світла, — сказала Йоланда голосом, яким зазвичай говорила: «Труби не свинцеві».
— Чому б просто не заклеїти їх шпалерами?
Андре встиг реготнути, перш ніж Йоланда змусила його замовкнути.
— Гаразд, забирайте їх, — скомандував Бовуар.
Час наближався до ланчу, і йому кортіло випити пива та з’їсти бутерброд.
— А хлопчик? — запитала Лакост, підігруючи Бовуару. — Він неповнолітній. Не може залишатися тут без батьків.
— Викличте службу у справах дітей.
— Ні!
Йоланда схопила Бернара й спробувала обійняти його. Вони не підуть! Сам Бернар не здавався засмученим думкою про прийомну сім’ю. Андре ж мав такий вигляд, ніби вважав, що це може бути непоганою ідеєю. А Йоланду ледве параліч не розбив.
— Або ви можете сказати нам правду прямо зараз, — мовив Бовуар, наче попереджав: «Раджу вам внести свою пропозицію, поки господарі не передумали».
Він підняв папку. Почасти він почувався кепсько через те, що використав Бернара, але вирішив, що якось це переживе.
І тут усе випливло на поверхню. Йоланда знайшла папку на журнальному столику в будинку тітки Джейн. На видноті. Йоланда описала це так, ніби вона знайшла модний журнал. Вона хотіла кинути її у вогонь, але вирішила з поваги й любові до дорогої тітки Джейн зберегти малюнки.
— Навіщо ви їх узяли? — повторив Бовуар, йдучи до дверей.
— Гаразд, гаразд. Я подумала, що вони чогось варті.
— Я гадав, ви терпіти не могли мистецтва своєї тітки.
— Яке мистецтво, не верзіть дурниць, — відповів Андре. — Я подумав, що міг би продати їх її друзям, може, Бену Гедлі.
— Навіщо йому їх купувати?
— Ну, в нього купа грошей, і, можливо, якщо я пригрожу спалити малюнки, він захоче їх урятувати.
— Але навіщо виносити їх із дому? Чому б не тримати ескізи там?
— Тому що вони мені огидні, — Йоланда змінилася на виду. Весь грим світу (а вона була дуже близька до того, щоб використати його весь) не зміг би приховати цього бридкого обличчя.
В одну мить вона перетворилася на злісну жінку середнього віку, спотворену й гротескну, як скульптура з металу. Уся в іржі та гострих краях. Навіть Бернар відсторонився від неї.
— Вони були потрібні мені там, де я знала, що ніхто їх не побачить.
Бовуар заповнив бланк-розписку про отримання папки й передав Йоланді; та взяла його своєю наманікюреною рукою так, наче він передав їй клаптик туалетного паперу.
Клара перестала чекати, поки її будиночок на дереві заговорить, і вирушила до будинку Джейн, щоб продовжити працювати. Вона почала сприймати роботу Джейн як шедевр. Одну гігантську фреску, як Сікстинська капела у Ватикані або «Таємна вечеря» Да Вінчі. Вона провела це порівняння без вагань. Робота Джейн відображала те саме, що ці шедеври. Благоговіння. Творіння. Здивування. Палке бажання. А у випадку Джейн — навіть реєстрування.