— Ну, я не хотіла турбувати Пітера, і до того ж це будинок Джейн, — сказала Клара, ніби це все пояснювало.
Ґамашу здалося, що він зрозумів. Клара вважала це місце безпечним. Йому доведеться поговорити з нею.
— Містере Гедлі, що ви тут робите?
Бен мав дуже збентежений вигляд.
— Я поставив будильник, щоб прийти сюди. Я хотів, ну, типу, піднятися нагору, ну ви розумієте.
Це було настільки неінформативно й нецікаво, що Бовуар побоювався заснути прямо стоячи.
— Продовжуйте, — сказав Ґамаш.
— Ну, щоб зробити більше роботи. Очистити розпис. Учора ви казали, як важливо все побачити, й от. Ну й через Клару, звісно.
— Продовжуйте, — сказав Ґамаш. Периферійним зором він побачив, як Бовуар похитнулася.
— Ти намагалася приховати це, але я розумію, що починаю тебе дратувати, — мовив Бен до Клари. — Я не надто проворний працівник. Я взагалі не надто проворна людина, напевне. Хай там як, я хотів зробити тобі сюрприз, попрацювавши вночі. Мабуть, це була безглузда ідея.
— На мою думку, це чудова ідея, — сказала Клара, підходячи й обіймаючи Бена. — Але ти тільки виснажиш себе й завтра знову будеш млявим.
— Я про це не подумав, — зізнався Бен. — Ви не заперечуєте, коли я попрацюю ще кілька годин?
— Я не проти, — відповів Ґамаш. — Але наступного разу, будь ласка, попереджайте нас.
— Може, мені залишитись і допомогти? — запропонувала Клара.
Бен завагався і, здавалося, був готовий ось-ось щось сказати, але просто похитав головою. Виходячи з будинку, Ґамаш озирнувся на Бена, який самотньо стояв у вітальні. Той здався йому маленьким загубленим хлопчиком.
Розділ тринадцятий
Був вечір четверга, і на вернісажі в мистецькій галереї Вільмсбурга спостерігалася рекордна кількість відвідувачів. Хвіст урагану Кайла, за прогнозами, мав ударити пізніше вночі, і це очікування додавало події особливого ажіотажу, ніби прийти на відкриття означало ризикнути життям і виявити як характер, так і відвагу. Це, власне, було не таким уже й далеким від істини для більшості виставок у Вільмсбурзі.
На минулих вернісажах були присутні лише художники й кілька їхніх неохайних друзів, які підкріплювали свої сили вином у тетрапаках і козячим сиром — сир привіз один із членів правління, у якого була коза. Цього вечора навколо накритої тканиною роботи Джейн, що стояла на мольберті в центрі кімнати, зібралася прискіплива юрба. Уздовж білих стін були розставлені роботи інших художників, там стояли й самі художники. Вони мали нещастя бути обраними для виставки, на якій інтерес до їхніх робіт явно поступався інтересові до роботи вбитої жінки. Дехто, можливо, і погодився, що їхню біду не порівняти з бідою людини, яка реально померла, але навіть так вона їх перевершила, навіть у нещасті. Життя художника було справді несправедливим.
Ґамаш чекав на урочисте відкриття «Ярмаркового дня». Мистецька рада галереї Вільямсбурга вирішила зробити це «подією», запросила пресу, тобто «Вільямсбург каунті ньюс». Тепер голова журі чекав на «le moment juste»[117]. Ґамаш заздрісно глянув на Жана Ґі, що розкинувся на одному зі зручних крісел, відмовляючись поступитися ним старшому чоловікові. А той почувався виснаженим. І причиною було дурне мистецтво. Власне, він мусив визнати, що так впливало на нього будь-яке мистецтво. Погане вино, смердючий сир і затхле мистецтво позбавляли його волі до життя. Він озирнувся навколо й дійшов сумного, але неминучого висновку: коли вночі Кайла таки налетить на місто, будівля не завалиться.
— Як ви знаєте, через трагічну подію ми втратили прекрасну жінку і, як виявилося, талановиту художницю, — почала голова журі Еліз Жакоб.
Клара просунулася між Беном і Пітером. Еліз усе говорила й говорила про чесноти Джейн. Вона практично канонізувала її. Нарешті, коли очі Клари почали вже вирячуватися, вона сказала:
— Тож без зайвих церемоній, — тут Клара, яка знала і любила Джейн, відзначила, що всілякого лайна вже прозвучало забагато, — «Ярмарковий день» Джейн Ніл.
Завісу було знято, і світові нарешті явили «Ярмарковий день». Усі затамували подих. Потім запала тиша, яка була ще красномовнішою. Обличчя, що з відвислими щелепами витріщилися на картину, різною мірою виражали здивування, неприйняття та приголомшеність. Ґамаш не дивився на мольберт, він дивився на натовп, на його реакцію. Але єдиною, доволі неочікуваною реакцією була реакція Пітера. Коли відкрився «Ярмарковий день», його тривожна усмішка зникла, а після хвилини роздумів він схилив голову набік і насупив брови. Ґамаш, який спостерігав за мешканцями села майже два тижні, знав, що для Пітера Морров це дорівнювало крику.