— Фух, що за ніч! — Її погляд швидко перемістився на стіну позаду. Потім вона обернулася, щоб оглянути стіну за собою.
— Господи Ісусе! — промовила мила, вишукана жінка, махаючи рукою Ґамашу й усім присутнім, ніби вона була першою, хто помітив малюнки. Ґамаш просто всміхнувся й зачекав, поки вона оговтається.
— Ви принесли? — запитав він, не зовсім упевнений, що її вуха готові щось почути.
— C’est brillant, — прошепотіла вона. — Formidable. Magnifique.[119] Хай йому грець!
Ґамаш був терплячою людиною і дав їй кілька хвилин, щоб вона осягла побачене. Крім того, він зрозумів, що в нього з’явилося щось на кшталт гордості за цей будинок, наче він був причетний до його створення.
— Звісно, це геніально, — сказала Еліз. — Я працювала куратором у Музеї витончених мистецтв в Оттаві до того, як переїхала сюди на пенсію.
Ґамаш укотре дивувався людям, які вирішили жити в цій місцевості. Можливо, Марґарет Етвуд[120] стала прибиральницею? А прем’єр-міністр Малруні[121] обрав собі другу професію — листоноші? Ніхто не був тим, ким здавався. Кожен мав щось приховане від загалу. А надто одна людина в цій кімнаті.
— Хто б міг подумати, що все це зробила та сама жінка, яка намалювала той жахливий «Ярмарковий день»? — продовжила Еліз. — Я гадаю, у всіх нас бувають погані дні. Але все ж таки, думається, вона мала б обрати кращу роботу конкурсу.
— Це була її єдина робота, — сказав Ґамаш, — принаймні єдина картина.
— Це дивно.
— Щонайменше, — погодився Ґамаш. — Ви принесли її? — перепитав він.
— Вибачте, так, вона в передпокої.
Хвилиною пізніше Ґамаш установлював «Ярмарковий день» на мольберті в центрі кімнати. Тепер усе мистецтво Джейн було зібрано докупи.
Він тихенько стояв і дивився. Гомін наростав, оскільки гості пили більше вина й упізнавали більше людей і подій на стінах. Єдиною, хто поводився геть чудернацько, була Клара. Ґамаш спостерігав, як вона підійшла до «Ярмаркового дня», а потім повернулася до стіни. Потім до «Ярмаркового дня» і знову до того самого місця на стіні. І знову до мольберта. Але цього разу більш цілеспрямовано. Потім вона практично побігла до стіни.
І стояла там дуже довго. І дуже повільно повернулася до «Ярмаркового дня», наче в роздумах.
— Що таке? — запитав Ґамаш, підійшовши до неї.
— Це не Йоланда, — Клара вказала на білявку поруч із Пітером.
— Звідки ви знаєте?
— Отам, — Клара вказала на стіну, яку розглядала. — То Йоланда, яку намалювала Джейн. Є схожість, але незначна.
Ґамаш мусив переконатися в цьому сам, хоча й знав, що Клара матиме рацію. Насправді, говорячи, що є певна схожість, вона помилялася лише в одному. Наскільки він міг судити, її не було взагалі. Йоланда на стіні, хоча й зображена ще дитиною, була явно Йоландою. Фізично, але також і емоційно. Вона випромінювала презирство й жадібність, і ще щось. Хитрість. Жінка на стіні втілювала всі ці риси. А ще здавалася жалюгідною. На картині, що стояла на мольберті, жінка на трибунах була просто блондинкою.
— Тоді хто вона? — запитав він, коли повернувся.
— Я не знаю. Але знаю одне. Ви помітили, що Джейн ніколи не вигадувала персонажів? Усі на цих стінах — це люди, яких вона знала, люди із села.
— Або заїжджі, — сказав Ґамаш.
— Узагалі-то, — зауважила Рут, приєднавшись до їхньої розмови, — заїжджих тут немає. Є люди, які переїхали і приїздять додому на відвідини, — це так, але їх вважають селянами. Вона знала всіх, хто на розпису.
— І всіх на «Ярмарковому дні» вона теж знала, окрім неї. — Клара тицьнула горішком у білявку. — Вона чужинка. Та це ще не все. Мені було цікаво, що не так із «Ярмарковим днем». Він явно належить Джейн, але не її. Якби це була її перша робота, я б сказала, що вона просто не знайшла свого стилю. Але це була остання. — Клара нахилилася до роботи. — Кожна окрема деталь тут переконлива, упевнена, змістовна. Але загалом картина не працює.
— Вона має рацію, — мовила Еліза. — Не працює.
Коло навкруги «Ярмаркового дня» росло — гостей приваблювала таємничість.
— Але ж вона справила на нас враження, коли ми її оцінювали, так? — Клара повернулася до Пітера. — Це через неї. Джейн її не малювала. — Її прямий, наче шомпол, указівний палець націлився на блондинку на трибуні поруч із Пітером і виголошував: «J’accuse»[122].
Усі голови, немов засмоктані вихором, нахилилися до центра кола, щоби вдивитися в обличчя.
— Ось чому ця картина не працює, — продовжувала Клара. — Вона була єдиним цілим, доки це обличчя не змінили. І хай би хто його змінив, він змінив усю картину, сам того не усвідомлюючи.
120
Марґарет Етвуд (нар. 1939 р.) — канадська письменниця, феміністка, поетеса, літературна критикиня, активістка захисту довкілля; насамперед відома як авторка роману-антиутопії «Оповідь служниці».