— Oui, állô?[18]
— Monsieur l’Inspecteur?[19] — промовив ввічливий молодий голос на тому кінці дроту. — Це агент Ніколь. Мене попросив зателефонувати суперінтендант. Сталося вбивство.
Після десятиліть роботи в поліції Квебеку, здебільшого у відділку вбивств, ці слова досі викликали в нього хвилювання.
— Де? — він уже тягнувся до блокнота й ручки, що лежали поруч із кожним телефоном у їхній квартирі.
— Село у Східних кантонах. Три Сосни. Я можу забрати вас за чверть години.
— Ти вбив цю людину? — запитала Рейн-Марі свого чоловіка, коли Арман повідомив їй, що його не буде на двогодинній службі на жорстких лавах у незнайомій церкві.
— Якщо я, я дізнаюся. Хочеш піти?
— А що ти зробиш, якщо я скажу «так»?
— Я був би щасливий, — чесно відповів він.
Після тридцяти двох років шлюбу він все ще не міг натішитися Рейн-Марі. Він знав, що якби вона колись разом із ним розслідувала вбивство, то робила б усе належним чином. Здавалося, вона завжди знала, як правильно зробити. Ніколи жодних драм, жодного невдоволення. Він довіряв їй.
І знову вона вчинила правильно, відхиливши його запрошення.
— Я просто вчергове скажу їм, що ти п’яний, — мовила вона, коли він запитав, чи не розчарується її сім’я, якщо його там не буде.
— Хіба ти не казала їм, що минулого разу, коли я пропустив родинну зустріч, я був у лікувальному центрі?
— Гадаю, це не спрацювало.
— Мені дуже шкода тебе.
— Я страждаю за свого чоловіка, — відповіла Рейн-Марі, сідаючи на водійське сидіння. — Бережи себе, серденько, — сказала вона.
— Добре, mon coeur[20].
Він повернувся до свого кабінету в їхній квартирі на третьому поверсі й підйшов до величезної карти Квебеку, яка висіла на одній зі стін. Його палець рухався на південь від Монреаля до східних містечок і зупинився біля кордону зі Сполученими Штатами.
«Три Сосни… Три Сосни, — повторював він, намагаючись знайти село. — Може, воно називається якось інакше? — запитав він себе, уперше не в змозі знайти село на такій детальній мапі. — Можливо, Trois Pins[21]?» Ні, нічого не було. Він не переймався цим, оскільки знайти місце було роботою Ніколь.
Він пройшовся великою квартирою, яку вони купили в кварталі Утремон в Монреалі, коли народилися діти; і, хоча діти вже давно переїхали й мали власних дітей, це місце ніколи не здавалося порожнім. Головне, щоб поряд була Рейн-Марі. На піаніно стояли фотографії, а полиці були забиті книжками як свідчення добре прожитого життя. Рейн-Марі хотіла виставити і його подяки, та він делікатно відмовився. Щоразу, коли він натрапляв у своєму кабінеті на подяки в рамочках, він згадував не офіційну поліцейську церемонію, а обличчя мертвих і живих, які вони залишили по собі. Ні. Їм не було місця на стінах його будинку. А тепер, після справи Арно, нагородження повністю припинилися. Утім, достатньою нагородою йому була його родина.
Агент Іветт Ніколь носилася по своєму будинку, шукаючи гаманець.
— Тату, ну ж бо, ти ж мав його бачити, — благала вона, дивлячись на настінний годинник і його безжальний рух.
Батько, здається, завмер на місці. Він бачив її гаманець. Раніше протягом дня він брав його і клав туди тихенько двадцять доларів. Це була їхня маленька гра. Він давав їй додаткові гроші, а вона вдавала, що не помічала; хоча час від часу він повертався додому з нічної зміни на пивоварні, а в холодильнику лежав еклер з його ім’ям, написаним її чітким, майже дитячим почерком.
Він узяв її гаманець кілька хвилин тому, щоб покласти туди гроші, але коли пролунав дзвінок доньці, щоб вона з’явилася у справі про вбивство, він зробив те, чого й на думці ніколи не мав. Він сховав його разом із її поліцейським посвідченням. Маленьким документом, який вона заробляла багато років. Він спостерігав, як вона скидає подушки з дивана на підлогу. Він розумів, що в пошуках дочка переверне все навколо.
— Допоможи мені, тату, я мушу його знайти.
Вона повернулася й поглянула на нього величезними, сповненими розпачу очима. Їй хотілося знати, чому він просто стоїть у кімнаті й нічого не робить. Це був її великий шанс, момент, про який вони говорили роками. Скільки разів вони ділилися мрією про те, що одного дня вона потрапить до поліції? Нарешті це сталося, і тепер, завдяки наполегливій праці і, будьмо відвертими, її власним природним талантам слідчого, вона отримала шанс працювати у відділку вбивств із Ґамашем. Її батько знав про нього все. Стежив за його кар’єрою в газетах.