«Це слушне зауваження», — подумав Ґамаш. Але він також подумав, що якщо чоловік малює, щоб обдурити, він цілком може намалювати жінку.
— Чи потрібен для цього досвід? — запитав він.
— Прибрати одне обличчя й замінити його іншим? Так, і неабиякий. Не обов’язково знімати оригінальне обличчя, але, з іншого боку, більшість людей не знає, як це зробити. Ви би знали? — запитала вона Бовуара.
— Ні, я не маю жодного уявлення. Ви згадували про розчинник і ганчірку, але вперше я почув про розчинник кілька днів тому, коли він був потрібен вам тут для роботи.
— Саме так. Художники знають такі речі, але більшість людей не знає. Після того як обличчя буде знято, вона мала б намалювати інше в манері Джейн. Це потребує майстерності. Хай би хто це зробив, він художник, і я б сказала, що непоганий художник. Нам знадобилося чимало часу, щоб знайти помилку. І, можливо, ми б ніколи її не побачили, якби ваша агент Ніколь не була такою нестерпною. Вона сказала, що це Йоланда. Я так розлютилася, що вирушила на пошуки Йоланди Джейн, щоб перевірити, чи це правда. Вона припустилася помилки. Однак це змусило мене уважніше придивитися до обличчя, щоб зрозуміти, хто це може бути. І тоді я помітила відмінності. Тож можете сказати Ніколь, що вона допомогла розкрити справу.
— Щось іще їй передати? — Бовуар усміхнулася до Клари.
Ґамаш знав, що не дозволить Ніколь повірити, що її грубість окупилася; проте він розумів: відправ він її раніше, вони б ніколи не просунулися так далеко. У певному сенсі Клара мала рацію, але вона недооцінювала власної заслуги. Її особиста потреба довести Ніколь, що та помиляється, також відіграла не останню роль.
— Ви вважали, що «Ярмарковий день» вартий виставки, коли оцінювали картину в п’ятницю перед Днем подяки? — запитав він Пітера.
— Я вважав її блискучою.
— До понеділка Дня подяки все змінилося, — сказала Клара, звертаючись до Ґамаша та Бовуара. Пам’ятаєте, коли ви прийшли і я показала вам «Ярмарковий день»? Тоді магія вже зникла.
— Субота й неділя, — сказала Бовуар. — Два дні. Десь тоді вбивця змінив цю картину.
Джейн Ніл було вбито недільного ранку.
Вони всі витріщилися на картину, чекаючи, що вона скаже їм, хто це зробив. Ґамаш був упевнений, що «Ярмарковий день» криком кричить до них. Причина вбивства Джейн Ніл була на цій картині. Клара почула, як хтось постукав у вікно вітальні, і підійшла поглянути, хто там. Вона вдивлялася в темряву, коли несподівано звідкись з’явилася гілка й ударила по склу. Ураган Кайла намагався ввірватися в приміщення.
Після цього вечірка швидко розійшлася, усі побігли до своїх домівок чи машин, поки негода не завирувала на повну силу.
— Дивись, щоб на тебе не впав будинок! — крикнув Ґабрі вслід Рут, яка, пірнаючи в темряву, показала йому середній палець, а можливо, і ні.
«Ярмарковий день» відвезли до готелю, де у великій вітальні зібралася купка людей, потягуючи лікери та еспресо. У каміні розклали дрова й запалили вогонь, а надворі ураган Кайла стогнав і зривав із дерев листя. Дощ бив у вікна, змушуючи їх дрижати. Люди інстинктивно присунулися ближче одне до одного, зігріті теплом вогню, напоїв і компанії.
— Хто знав про «Ярмарковий день» до того, як убили міс Ніл? — запитав Ґамаш.
У вітальні були Пітер і Клара, а також Бен, Олів’є, Ґабрі та Мирна.
— Члени журі, — сказав Пітер.
— Хіба ви не говорили про картину за обідом на честь Дня подяки в п’ятницю ввечері?
— Ми багато про неї говорили. Джейн навіть описувала її, — підтвердила Клара.
— Це не одне й те саме, — зауважив Ґамаш. — Хто бачив «Ярмарковий день» до сьогоднішнього вечора?
Усі подивилися одне на одного, хитаючи головами.
— Тоді хто був у журі? — запитав Бовуар.
— Анрі Ларів’єр, Ірене Кальфа, Еліз Жакоб, Клара і я, — відповів Пітер.
— А хто ще міг це бачити? — знову перепитав Ґамаш.
Це було вирішальне запитання. Убивця застрелив Джейн через «Ярмарковий день». Він або вона повинні були бачити його й відчути загрозу, якої було досить, щоб змінити картину, досить, щоб убити.
— Айзек Кой, — сказала Клара. — Він доглядач. Гадаю, будь-хто, прийшовши подивитися на іншу виставку, виставку абстрактного мистецтва, міг зайти до сховища й побачити її.
— Але навряд чи, — відповів Ґамаш.
— Хіба що невипадково, — погодилася Клара.
Вона підвелася.
— Вибачте, але, здається, я залишила свою сумочку у Джейн. Я лише заскочу й заберу її.