— У бурю? — недовірливо запитала Мирна.
— Я теж іду додому, — сказав Бен. — Чи я можу якось іще допомогти?
Ґамаш похитав головою, і збори розійшлися. Одне за одним вони пробиралися в чорну ніч, інстинктивно піднявши руки вгору, щоб захистити обличчя. Нічне повітря дихало проливним дощем, мертвим листям і людьми, що кудись поспішали.
Клара мусила поміркувати, а для цього їй потрібне було безпечне місце, яким виявилася кухня Джейн. Вона увімкнула світло й опустилася в одне з великих старих крісел біля дров’яної печі.
Чи було це можливо? Напевне, вона зробила щось не так. Щось забула, або надала чомусь завеликого значення. Це вперше спало їй на думку, коли вона дивилася на «Ярмарковий день» під час коктейлю, хоча зародки цієї ідеї промайнули раніше того вечора в мистецькій галереї Вільмсбурга. Але вона відкинула їх. Надто болісно. Надто близько. Більше, ніж надто близько.
Але щойно в готелі ця клята здогадка настійливо повернулася. Поки вони дивилися на «Ярмарковий день», усе склалося докупи. Усі докази, усі натяки. Усе набуло сенсу. Вона не могла повернутися додому. Не зараз. Вона боялася йти додому.
— Що ви думаєте? — запитав Бовуар, сідаючи в крісло навпроти Ґамаша. Ніколь сиділа на дивані й читала журнал, караючи Ґамаша своїм мовчанням. Ґабрі й Олів’є пішли спати.
— Йоланда, — сказав Ґамаш. — Я постійно повертаюся до цієї родини. Дуже багато слідів ведуть нас туди. Качиний послід, шпалери на стінах. Андре має мисливський лук.
— Але в нього немає рекурсивного лука, — сумно сказав Бовуар.
— Він позбувся б його, — сказав Ґамаш, — але навіщо використовувати його взагалі, ось у чому проблема. Навіщо комусь використовувати старий лук замість нового, блокового, лука для полювання?
— Хіба що то була жінка, — припустив Бовуар.
Це була його улюблена частина роботи — сидіти з шефом пізно вночі з випивкою біля каміна й обговорювати злочин.
— Рекурсивним луком легше користуватися, а старим рекурсивним — ще легше. Ми бачили це на прикладі Сюзанни Крофт. Вона не вміла користуватися сучасним луком, але зі старого, очевидно, стріляла. Ми повернулися до Йоланди. Вона знала мистецтво своєї тітки, напевне, краще за будь-кого іншого, а мистецтво — це сімейний хист. Якщо ми покопаємося, то, мабуть, дізнаємось, що вона колись у своєму житті малювала. Тут усі малюють, я думаю, тут таке правило.
— Гаразд, пройдімося ще раз. Навіщо Йоланді хотіти вбивати Джейн?
— Через гроші або через будинок, що означає те саме. Вона, напевне, думала, що отримає спадок, і, напевне, дала хабаря тому непорядному нотаріусу у Вільмсбурзі, щоб мати інформацію. Бог свідок, вона була дуже зацікавлена дізнатися про заповіт своєї тітки.
— Згоден. Але який зв’язок із «Ярмарковим днем»? Що було на картині, що змусило Йоланду змінити її? На картині хода до закриття цьогорічного ярмарку, але, схоже, це данина пам’яті Тіммер Гедлі. Як Йоланда могла її бачити й, навіть якщо бачила, навіщо їй було змінювати картину?
У відповідь запала тиша. За кілька хвилин Ґамаш продовжив.
— Гаразд, погляньмо на інших. Як щодо Бена Гедлі?
— Чому він? — запитав Бовуар.
— У нього був доступ до луків, він має навички та знає місцевість, міс Ніл довірилася б йому, і він уміє малювати. Він підходить за всіма критеріями. І він є членом правління мистецької галереї Вільямсбурга, тож у нього був ключ від приміщення. Він міг увійти коли завгодно, щоб подивитися «Ярмарковий день».
— Мотив? — запитав Бовуар.
— У цьому й проблема. Немає чіткого мотиву. Навіщо йому було вбивати Джейн Ніл? Точно не заради грошей. Тоді навіщо?
Ґамаш утупився в напівзгасле полум’я й ледве голову не зламав, коли питав себе: а чи не занадто сильно він намагається не дійти іншого висновку?
— Годі! Це зробив Пітер Морров. Хто ще?
Ґамашу не треба було піднімати голову, щоб зрозуміти, хто це сказав. У гарбуза на обкладинці популярного журналу про сільське життя «Герровсміт кантрі лайф»[124] нарешті прорізався голос.
Клара не відривала очей від свого відображення у вікні на кухні Джейн. На неї дивилася примарна, налякана жінка. Її теорія мала сенс.
«Не звертай уваги, — казав внутрішній голос, — це не твоя справа. Нехай поліція робить свою роботу. Заради бога, нічого не кажи». Голос був спокусливий, він обіцяв мир, спокій і продовження її прекрасного життя в Трьох Соснах. Дати хід тому, що вона знала, означало зруйнувати це життя. «А якщо ти помиляєшся? — воркував голос. — Ти нашкодиш багатьом людям».
124
«Сільські новини Герровсміта» (англ.