Бовуар узяв шефа за руку. На мить.
— Зі мною все гаразд, Жане Ґі. Ти як? — він зазирнув у занепокоєне обличчя.
— Здається, на мене сів слон, — Бовуар злегка всміхнувся.
На губі в нього виступило кілька крапель яскраво-червоної крові. Ґамаш підняв тремтячу руку й обережно витер її.
— Ти повинен бути обережнішим, хлопче, — прошепотів Ґамаш. — Як Пітер?
— Я застряг, але я в порядку. Ви вдарили мене головою.
З’ясовувати, хто кого вдарив, зараз було не час.
«Знову вона. Сповзає». Клара знайшла ліхтарик, що було не так уже й складно, оскільки підвал був буквально завалений ліхтариками й чоловіками. Вона шалено водила ним по стелі та підлозі, мріючи, щоб він не просто світив. Гарний вогнемет — ось що стало б їй у пригоді. Вона тримала руку Пітера своєю зламаною рукою, обмінюючи фізичний біль на емоційну розраду.
— Бен? — запитав Ґамаш, сподіваючись, що незабаром він зможе висловлюватися повними реченнями. Його ногу розпирало від болю, у голові пульсувало, але він усвідомлював, що в темряві підвалу, поряд із ними, усе ще була якась загроза.
— Він непритомний, — сказала Клара.
Вона могла їх залишити. Сходи обвалилися, це правда, але неподалік була драбина, якою можна було скористатися й вилізти з підвалу.
Але вона цього не зробила.
Клара ніколи не знала такого страху. І гніву. Гнівалася вона поки що не на Бена, а на цих ідіотів, які повинні були врятувати її. А тепер вона мала захищати їх.
— Я чую якісь звуки, — промовив Бовуар.
Ґамаш спробував піднятися на лікті, але нога віддала таким болем по всьому тілу, що йому перехопило подих і відняло сили. Він упав назад і простягнув руки, сподіваючись знайти щось, за що можна вхопитися, щоб використати як зброю.
— Нагорі, — сказав Бовуар. — Вони вже тут.
Ґамаш і Клара ніколи в житті не чули таких прекрасних слів.
За тиждень усі зібралися у вітальні Джейн, у якій вони, а також і Ґамаш, стали почуватися, як удома. Вони були схожі на музикантів військово-польового оркестру: Ґамаш із шиною на нозі, зігнутий удвоє Бовуар зі зламаними ребрами, у Пітера перев’язана голова, у Клари на руці гіпсова пов’язка.
Згори було ледь чутно Ґабрі та Олів’є, які тихо співали «It’s Raining Men»[125]. З кухні долинав голос Мирни, яка готувала свіжий хліб і домашній суп і теж наспівувала. Надворі падав сніг. На землі лапаті мокрі пластівці майже одразу танули, а коли торкалися щоки, здавалося, ніби тебе цілує своїми губами кінь. З дерев облетіло останнє осіннє листя, а в садах попадали яблука.
— Здається, земля починає підмерзати, — сказала Мирна, вносячи столові прибори й розставляючи розкладні столики навколо каміна, у якому потріскували дрова. Згори доносилися захоплені крики Ґабрі, який був у захваті від речей у спальні Джейн.
— Жадібність. Огидно, — промовила Рут.
Вона швидко попрямувала до сходів і зійшла нагору.
Клара дивилася, як Пітер підвівся й поворушив дрова, які й так горіли чудово. Вона тримала його в обіймах тієї ночі, коли він розпластався на брудній підлозі. То був останній раз, коли вони були так близько. Після подій тієї жахливої ночі він геть усамітнився на своєму острові. Міст зруйнований. Зведені стіни. І тепер Пітер став неприступним, навіть для неї. Фізично, так, вона могла взяти його за руку, торкнутися його голови, його тіла, і вона це робила. Але вона знала, що більше не може втримати його серце.
Вона дивилася на його вродливе обличчя, прорізане зморшками турбот, із синцями після падіння. Вона розуміла, що він зазнав найстрашнішої травми і, можливо, уже не відновиться.
— Я хочу це, — сказала Рут, спускаючись сходами.
Вона помахала маленькою книжечкою й засунула її у велику кишеню свого поношеного кардигана. Джейн у своєму заповіті запропонувала кожному з друзів вибрати одну річ із її будинку. Рут зробила свій вибір.
— Як ти дізналася, що це був Бен? — запитала Мирна.
Вона сіла за стіл і покликала хлопців їсти. На столі були розставлені миски із супом, а з кошиків зі свіжими булочками, що стояли на коробці з-під ковдри, здіймалася пара.
— Мене осяяло на вечірці, — відповіла Клара.
— Що ти побачила такого, чого не побачили ми? — приєднуючись до них, запитав Олів’є.
— Мене наштовхнуло на думку те, чого я не бачила. Я не бачила Бена. Я знала, що «Ярмарковий день» був даниною пам’яті Тіммер. На картині були всі люди, важливі для Тіммер.
— Окрім Бена! — вигукнула Мирна, намащуючи маслом теплу булочку і спостерігаючи, як масло тане, щойно торкається хліба. — Яка ж я дурепа, що проґавила це!
125
«It’s Raining Men» — пісня, записана 1982 року гуртом