зло спить у нашому ліжку і їсть за нашим столом.
Пітер простягнув руку по книжку і знайшов початок вірша, ту частину, яку Джейн не зачитувала:
Під кінець він обрав повний штиль,
Зайшов до гавані своєї домівки, кинув якір біля дружини,
І причалив до її рук,
А щоранку переправлявся до офісу,
Наче плавав до іншого острову.
Він зробив відкриття: добро таки існувало.
Його жах мав розсіятись весь до останку.
Пітер дивився на полум’я, прислухаючись до гомону знайомих голосів. Він обережно заклав сторінку клаптиком паперу й згорнув книжку.
— Як параноїк, він у всьому знаходив приховані послання, — сказав Ґамаш. — Бен мав можливість і необхідні навички, щоб убити Джейн. Він жив практично поруч зі школою, міг зайти туди непоміченим, узяти лук і кілька стріл, змінити наконечники зі спортивних на мисливські, потім заманити Джейн і вбити її.
Один за одним кадри прокручувалися в голові Пітера. Тепер він опустив очі. Він не міг дивитися на своїх друзів. Як так вийшло, що він не побачив цього у своєму найкращому другові?
— Як він заманив туди Джейн? — запитав Ґабрі.
— Зателефонував, — відповів Ґамаш. — Джейн довіряла йому повністю. Вона не стала нічого питати, коли він попросив її зустрітися з ним на оленячій стежці. Сказав, що там браконьєри, тому їй краще залишити Люсі вдома. Вона пішла без жодних сумнівів.
«Ось що буває з довіри й дружби, вірності й кохання, — подумав Пітер. — Тебе підставляють. Зраджують. Тебе ранять так глибоко, що ти ледве можеш дихати, а іноді це вбиває тебе. Або ще гірше. Це вбиває людей, яких ти любиш найбільше. Бен мало не вбив Клару. Він довіряв Бену. Любив Бена. І ось що сталося. Ніколи більше. Ґамаш мав рацію щодо Матвія, 10:36».
— Чому він убив власну матір? — запитала Рут.
— Стара як світ історія, — відповів Ґамаш.
— Бен був чоловіком-повією? — вигукнув Ґабрі.
— Це найдавніша професія. Чим ти думаєш? — запитала Рут. — Неважливо, не відповідай.
— Жадібність, — пояснив Ґамаш. — Я повинен був здогадатися раніше, після нашої розмови в книгарні, — звернувся він до Мирни. — Ви описували один тип особистості. Людей, які ведуть так зване «тихе» життя. Пам’ятаєте?
— Так, пам’ятаю. Ті, які не ростуть і не розвиваються, які тупцюють на місці. Такі рідко змінювалися на краще.
— Саме так і було, — сказав Ґамаш. — Вони чекали від життя подарунків. Чекали, що хтось урятує їх. Або зцілить. Вони нічого не робили для себе.
— Як Бен, — сказав Пітер.
За весь день він заговорив майже вперше.
— Як Бен. — Ґамаш лише кивнув. — Джейн бачила це, я думаю. — Він підвівся і пошкутильгав до стіни. — Ось вона намалювала Бена. Ви помітили, що він у шортах? Як маленький хлопчик. І він у вигляді кам’яної скульптури. Застиглий. Обличчям до батьківського дому, до минулого. Тепер це зрозуміло, звісно, проте раніше я цього не помічав.
— Але чому ми цього не бачили? Ми жили поряд, зустрічалися день у день, — не могла збагнути Клара.
— А чому ви мали бачити? Ви жили своїм насиченим життям. До того ж у цьому малюнку Джейн є ще дещо.
Він дав їм хвилину на роздуми.
— Тінь, — відгукнувся Пітер.
— Так. Він відкидав довгу й темну тінь. І його темрява впливала на інших.
— Ви маєте на увазі, впливала на мене, — промовив Пітер.
— Так. І на Клару. І майже на всіх. Він був дуже розумним, справляв враження толерантного й доброго, а насправді був дуже потайливим і дуже хитрим.
— Але чому він убив Тіммер? — знову запитала Рут.
— Вона збиралася змінити свій заповіт. Не викреслити його повністю, просто дати йому достатньо, щоб він вижив і міг почати робити щось для себе. Вона знала, якою людиною він став, про брехню, лінощі, відмовки. Але вона завжди відчувала себе відповідальною. Поки не зустріла вас, Мирно. Ви з Тіммер часто говорили про це. Думаю, ваші міркування наштовхнули її на думку про Бена. Вона давно зрозуміла, що він був проблемою, але вважала його проблемою пасивною. Єдиною людиною, якій він робив боляче, був він сам.
— Тіммер знала, що про неї говорив Бен? — запитала Клара.
— Так. Бен розповів нам це під час допиту. Він зізнався, що брехав про свою матір з дитинства, щоб йому співчували, але, здається, не знаходив у цьому нічого поганого. «Це могло бути правдою», — так він пояснив. Наприклад, — звернувся Ґамаш до Пітера, — він казав вам, що його мати наполягла на тому, щоб відправити його до школи-інтернату, але правда була в тому, що він сам попросився туди. Він хотів покарати матір, змусивши її відчувати, що вона йому не потрібна. Думаю, ті розмови з вами, Мирно, стали справжнім переломним моментом у житті Тіммер. Раніше вона винуватила себе в тому, яким став Бен. Вона наполовину вірила його звинуваченням, що була жахливою матір’ю. І вона відчувала, що винна йому. Саме тому вона дозволила йому жити в її будинку все життя.