Лем’є невпевнено постояв якусь мить, переводячи погляд із неї на широку спину Ґамаша. Потім знизав плечима і пішов.
Арман Ґамаш переключив свою увагу з живих на мертвих. Він пройшов кілька кроків і став на коліна біля тіла, яке привело їх сюди.
Жмут волосся впав у розплющені очі Джейн Ніл. Ґамашу хотілося змахнути його. Бажання було химерним, він знав. Але він і сам був диваком. Він приїхав, щоб дозволити собі тут певну свободу. Бовуар, з іншого боку, був утіленням здорового глузду, і це робило їх грізною командою.
Ґамаш мовчки дивився на Джейн Ніл. Ніколь відкашлялася, думаючи, що він, можливо, забув, де перебуває. Але той не реагував. Навіть не ворухнувся. Він і Джейн застигли в часі й обоє дивилися: один униз, друга — вгору. Потім його погляд перемістився вздовж її тіла, на потертий кардиган із верблюжої вовни, світло-блакитну водолазку. Жодних прикрас. Її пограбували? Він має запитати Бовуара. Її твідова спідниця була там, де її і слід було очікувати на тому, хто впав. Колготи, залатані принаймні в одному місці, проте не порвані. Її могли пограбувати, але без насильства. За винятком того, що вбили, звісно.
Його глибокі карі очі затрималися на пігментних плямах на її брунатних руках. Пошерхлі, засмаглі руки, які цілісінький рік працювали в саду. Ні перснів на пальцях, ні ознак того, що вони там колись були. Він завжди відчував біль, дивлячись на руки щойно померлих, уявляючи всі предмети і людей, яких ці руки торкалися. Їжу, обличчя, дверні ручки. Усі жести, які вони робили, виявляючи радість чи смуток. І останній жест — напевне, щоб відвернути удар, який уб’є. Найболючішими були руки молодих людей, які вже ніколи не змахнуть пасмо сивини з власних очей.
Він підвівся з допомогою Бовуара й запитав:
— Її пограбували?
— Ми так не думаємо. Містер Гедлі каже, що вона ніколи не носила прикрас і рідко носила сумочку. Він вважає, що ми знайдемо її в будинку.
— А ключ від будинку?
— Немає. Жодного ключа. Але знову ж таки, містер Гедлі каже, що люди не замикаються тут.
— Тепер будуть.
Ґамаш нахилився над тілом і втупився в крихітну рану, що, як на перший погляд, навряд чи була здатна висмоктати життя з цілої людської істоти. Вона була розміром із кінчик його мізинця.
— Є ідеї, хто це міг зробити?
— Зараз сезон полювання, тож, можливо, куля; хоча це не схоже на жодне кульове поранення, яке мені колись доводилося бачити.
— Узагалі-то, зараз сезон полювання з лука. З рушниць починають стріляти за два тижні, — сказала Ніколь.
Двоє чоловіків подивилися на неї. Ґамаш кивнув і вони втрьох уп’ялилися в рану так, ніби, добре зосередившись, були здатні змусити її заговорити.
— То де ж стріла? — запитав Бовуар.
— А є вихідний отвір?
— Я не знаю, — відповів Бовуар. Ми не дозволили судмедексперту ворушити її.
— Перенесімо її сюди, — сказав Ґамаш, і Бовуар помахав рукою молодій жінці в джинсах, польовому плащі та з медичною сумкою.
— Monsieur l’Inspecteur[27], — привіталася доктор Шерон Гарріс, киваючи й опускаючись на коліна. — Вона мертва близько п’яти годин, можливо, трохи менше. Це лише припущення.
Доктор Гарріс перевернула тіло. До светра на спині Джейн прилипло сухе листя. Почувся блювотний звук. Ніколь озирнулася й побачила Бена Гедлі — він відвернувся від них, його нудило.
— Так, є вихідна рана.
— Дякую, лікарю. Ми не будемо вам заважати. А тепер пройдімося, Бовуаре, і ви теж, агенте Ніколь. Розкажіть мені, що ви знаєте.
За всі роки, що Жан Ґі Бовуар працював із Ґамашем, в усіх справах про вбивства та замахи він ніколи не міг утамувати хвилювання, чуючи це просте речення. «Розкажіть мені все, що знаєте». Це означало початок полювання. Бовуар був ватажком у зграї мисливських собак. А старший інспектор Ґамаш був ловчим.
— Її звали Джейн Ніл. Сімдесят шість років. Ніколи не була заміжня. Ми отримали цю інформацію від містера Гедлі — він каже, що вона була того ж віку, що і його мати, яка померла місяць тому.
— Цікаво. Дві літні жінки помирають одна за одною з різницею в місяць у цьому крихітному селі. Цікаво.
— Я теж зацікавився, тому запитав. Його мати померла після тривалої боротьби з раком. Люди знали протягом року, що вона згасає.
— Продовжуй.
— Містер Гедлі гуляв у лісі близько восьмої сьогодні вранці, як завжди. Тіло міс Ніл лежало поперек стежки. Неможливо було не помітити.
— Що він зробив?
— Каже, що одразу впізнав її. Він опустився на коліна й потряс її. Він думав, що в неї стався інсульт або серцевий напад. Каже, що вже збирався робити їй штучне дихання, коли помітив рану.