Невдовзі ми дісталися насипу й поїхали попід ним. Скоро постав зеленою стіною ліс. До мене притисся Юрко й гукнув на вухо:
— Марино, праворуч стежка — нам туди.
Я повернула до нього голову — він торкнувся губами моєї щоки й злякано відсахнувся. Я ледве не засміялась. Ох і телепень!
— Добре!
Звернула на стежку, над якою з'єднувались кропи дерев, і ніби впірнула в зелений тунель, де зовсім не відчувалася спека, Через кілька хвилин виїхали на галявину.
— Гальмуй, Марино, гальмуй, — сказав Юрко.
Я поставила «Чезету» під липою, поруч спинив «Яву» Макс. На галявині лежала замшіла колода, над землею витикався дах зруйнованої, осілої землянки, біля неї — обгорілий стовбур могутнього дуба.
— І чого ми сюди приїхали? — знизав плечима Максим. — На пляжі краще,
— Справді, Юро, чого? — докинула я.
Юрко дивився на землянку й мовчав. Ми перезирнулись, нічого не розуміючи. Юрко вийняв із сумки довгий газетний пакунок, розгорнув його… Букет квітів! Ми здивовано витріщилися на нього.
— Оригінально, Юро, Марина зуміє оцінити, — першим отямився і з'єхидничав Максим.
У мене мимоволі зайнялися вуха і щоки.
— Але навіщо так далеко їхати? І на пляжі міг би подарувати, — ображено проказала Клава, мабуть заздрячи мені.
Проте Юрко мов не чув тих реплік і квітів мені не дав, а підійшов до землянки, поклав їх на неї й похилив голову, застиг, наче до чогось прислухався, і м» ні тої миті теж чомусь тривожно стислося серце. Навіть Макс уже не наважувався заговорити.
— Вічна тобі пам'ять, Кіндрате Федоровичу, — тихо сказав Юра.
— Який Кіндрат Федорович? — запитав Макс. — Ти про кого?
— Про свого дідуся. Він тут партизанив… — Юрко поправив окуляри й повернувся до нас. — Сьогодні виповнилося двадцять п'ять років із дня його загибелі. Ось я й хотів вшанувати його пам'ять.
Нам стало незручно й соромно, і ми уникали Юркових лагідних очей, ніби чимось завинили перед ним. Долинувпротяжний гудок паровоза, аж у мене по спині пробігли мурашки.
— Чого ж ти відразу не сказав? — докірливо запитала Клава.
Ми сіли, на колоду її на кілька хвилин запало мовчання…
— Ми ні разу не говорили про війну, — Клава зітхнула. — Як тут тихо і… сумно, і чомусь хочеться плакати…
— Розкажи, Юро, про свого дідуся, — попросила я його.
— Він пішов на війну 27 червня. Потрапив під Києвом в оточення, втік з полону, прибився до партизанського загону. Підривав ешелони, мінував дороги й мости, сидів у засідках… У сорок третьому, ось тут, табір оточили фашисти. Цілий день відбивали їхні атаки. Вранці карателі підвезли вогнемети. Партизани кинулись на прорив. На дідусеві загорівся одяг. З гранатою він стрибнув на кулеметників… Оце і все, — закінчив Юрко.
Вражені, ми мовчали. Я дивилася на галявину і мов заново бачила її: понівечений, обгорілий дуб, зруйнована землянка… Відлуння війни, мовчазні свідки нерівного бою і героїзму…
— Хто тобі розповів такі подробиці? — поцікавився Максим.
— Звідси недалеко село Тарасівна. Там живе колишня партизанка Бакуш Уляна Макарівна. Ми з батьком щороку навідуємо її, — пояснив Юрко.
— Юро, а співати тут можна? — запитала Клава.
— Звичайно.
Клава обвела нас поглядом, ніби запрошуючи підтримати її, і неголосно, проникливо й урочисто заспівала:
У неї приємний грудний голос з багатьма відтінками, що передавали найтонші порухи душі.
Я й собі підхопила слова, а за мною тенором Макс. Не співав Юрко, сидів похнюплений і зчужілий. Тужлива мелодія лебеділа лісом і губилася між деревами. Нам теж було невесело: лагідний смуток і печаль обіймали серце, будили гіркі спогади, бо війна не обминула наших родин. Я кивнула Юркові, мовляв, чого по співаєш, а він, мов німий, показав на горло — безголосий… Останні слова пісні «спить вічним сном» Клава двічі повторила сама. Ми сиділи принишклі…
— Я, щоб тоді жив, утік би на фронт, — зненацька сказав Юра.
— Ти?! Зі своїм зором? — вихопилось у мене. — Ох і навоював би!..
— До речі, я в дитинстві не носив окуляри, — ображено буркнув Юра й одвернувся.
Я подумала, що бовкнула дурницю. Проте не знала, як виправити становище, щоб не гнівався Юрко. І мені стало шкода його, бо не винен, що зіпсувався зір. Мені хотілося сказати йому щось втішне і приємне, коли долинув далекий звук пострілу. Ми здивовано перезирнулися.