— Пригощайтесь.
Я із задоволенням вкусив соковите яблуко, яке запахло мені рідною домівкою. Ми перезирнулися з сержантом, і я зрозумів, що не було ніяких новин. Пазов відчинив дверцята. Микола з цікавістю поглядав на Жалинську.
— Сідай, Марино, — запросив пригнічену дівчину до машини. — А ви, інспекторе, пильнуйте. Саме з цього боку вони спробують проскочити у місто.
— Я в курсі, — сказав старший лейтенант. — Нас уже попередили. Двоє їх. Ось і фото одного, — дістав з нагрудної кишені фотокартку. — Надивився, аж стоїть перед очима.
Оперативно діють мої колеги, відзначив я, розглядаючи картку: крупне, м'язисте, широкоскуле лице з чубчиком над лобом, маленькі безвиразні очі й тонкі губи. Я відразу здогадався, хто на фото. І, щоб пересвідчитись, показав Марині. Вона зблідла, мимоволі потяглася рукою до коси, торкнулася підрізаного волосся й відсмикнула руку.
— Шакула… — прошепотіла. — Він.
Такі фотокартки вже мали всі працівники міліції. Шляхи з області грабіжникам перекриті. Клаву, Юрія й Максима розшукати неважко: варто переглянути з Мариною документи абітурієнтів, як вона впізнає своїх товаришів. Але те пізніше. Мені з голови не виходив Чмих.
— Давай, Миколо, на станцію Партизанська, — наказав йому.
— А чого туди? — стривожилась Марина.
— Надіємось на одну зустріч, — відповів я ухильно. — А потім пошукаємо Юрія.
Ми розвернулись і виїхали на Снігурівську трасу. Щось довгенько це находили адреси власників «Волг». Напевне, Скорич і Махов прискіпливо займалися їх відбором, щоб опісля менше гаяти часу. І Шакула теж говорив про машину у Чмихового знайомого. Можливо, між ними і вбитим Ричком існував якийсь зв'язок. Можливо. Яке ж прізвище у Чмиха? І я досі не розшифрував значення написаного Загатою слова «ЦИБУ» на сірниковій коробці. ЦИБУ…
Вдруге згадав свої відвідини дільниці й розмову з лейтенантом. Я тоді попросив його розповісти про Чмиха. Він сказав, що підозрюваний 1946 року народження, сім класів освіти, відсидів два роки за хуліганство, ніде не затримувався на роботі через пиятику і прогули. Здається, ще назвав його справжнє прізвище та ім'я. Прізвище та ім'я… Ім'я — Петро. Еге, Петро.
Мою увагу привернув пост ДАІ. Працівники інспекції перевіряли пасажирів рейсового автобуса, що прямував до міста. Бунчук махнув хлопцям рукою.
Марина дивилася в той бік, де почався ліс, мов сподівалася когось помітити поміж деревами. Очевидно, Юрія. А я думав, що саме в лісі ховалися злочинці, і коли б прочесати його, то обов'язково їх би знайшли. Може бути, що вони десь зачаїлися на узліссі й стежили за дорогою, наче вовки у засідці. Втім, довго їм не всидіти: голод і спрага примусять їх вийти на білий світ.
Он і пастушок зі своїм рябим стадом. Я знову почав думати про Чмиха, напружував пам'ять, щоб згадати його прізвище. Петро… Петро… Адже Ілля назвав… І той напис на коробці… ЦИБУ… ЦИБУ… Стривай! Я аж гуцнув на сидінні, і на мене здивовано зиркнув Пазов.
— Цибух Петро! Ци-бух! Чмих — Цибух! — гаряче зашепотів Якову. — Ось що означав напис на коробці! — мене ніби лихоманило від збудження.
Я увімкнув рацію.
— Четвертий…
— Говорить тринадцятий. Треба взнати адресу Цибуха Петра, 1946 року народження, мав судимість — два роки за хуліганство, — скоромовкою випалив я. — І нехай там не ламають толів над написом «ЦИБУ».
— Так… — озвався черговий і протягло, по складах повторив, напевне записуючи: — Ци-бух Пет-ро. Все, капітане?
— Філон, мабуть, кульгає. Як там з власниками «Волг»? Як Загата?
— Скорич відбирає. Загата житиме. Що у вас нового?
— Вже є один свідок з галявини. Їдемо на станцію Партизанська ще за двома.
Я відкинувся на спинку сидіння. Подумки подякував Загаті. Міцний хлопець: втрачаючи свідомість, знайшов у собі сили залишити ниточку-слід. Шкода, що Шакула викрав у нього зброю. Тут дільничний помилився. «І як воно сталося? Тепер я впевненіше припускав, що Чмих міг бути спільником. Він не їхав з ними в поїзді, інакше б Шакула не сподівався на машину. Цибух залишився в місті, вважаючи себе поза підозрою.
Тоді: де його бачив Загата? Невже на залізничному вокзалі? І чому написав прізвище саме Чмиха? Адже переслідував Шакулу і Філона. Очевидно тому, що їх не знав, а з Цибухом знайомий особисто. І десь бачив їх разом. Логічно. Отож почало дещо прояснюватись. А той, що продавав хату, слугував їм за живця.