— Він же побіг з поляни, — я згадав розповідь Марини.
— Потім вернувся і здер, — Юрко поворушив пальцями.
— В який бік вони пішли? — запитав його про найсуттєвіше в даний момент.
— Ніби до дороги. Я пішов за ними, але Шакула вдарив мене по шиї, потім у… — Юрій мимоволі доторкнувся до живота. — Коли встав — у лісі було тихо: не чув ні голосів, ні тріску гілля. Я побрів навмання, гукав… Опісля долинув гул машин, і я подерся в той бік. І справді дійшов до дороги.
— А де твоя сумка, Юро?! — здивовано вигукнула Марина. — Загубив чи забув?
— Забрав Шакула.
О, новий факт: гроші грабіжники переклали в сумку. Безперечно, досвідчені: знову знищили прикмету. Але куди поділи кошик?
— Яка вона, сумка? Опиши її, — попросив Коренюка.
— Спортивна, кругла й продовгувата, з чорної штучної замші, — не замислюючись, сказав Юрій. — З білою лямкою, щоб носити на плечі.
Мене ще цікавив Максим.
— Яке прізвище у Максима?
— Шойко.
— Ти з ним учився в одній школі?
— Еге, він у паралельному класі.
Тепер, я подумав, зовсім легко розшукати Максима.
— Погано ти знав свого товариша, — зауважив Яків. — З таким у розвідку не підеш.
Коренюк важко зітхнув. Пора їхати. Я звівся. Юрій теж ступав, підтримуваний Мариною, кривився від болю.
— Ви їх зловите? — примружився до мене підсліпувато.
— Обов'язково, Юро.
Що ж, свідків для слідчого й суду досить. Ще телятниця Найденко, тітка і дядько з Тарасівки. Одначе бракувало найголовнішого — злочинців. Я згадав слова Юрія, що вони подалися в бік дороги. Його показання не співпадали з моїми припущеннями. Напевне, Коренюк просто втратив орієнтування.
Проте я підсвідомо відчував, що злочинці були десь у цьому районі. Рано чи пізно, а вони однаково звідси підуть. Тільки б не проґавити того моменту. Ось що важливо. Не проґавити.
Я подивився на годинник — десять хвилин на шосту. Скінчився робочий день, і скоро рух на трасі майже припиниться. Потім звечоріє, настане ніч, і люди відпочиватимуть до ранку. А чи доведеться нам?
— Тринадцятий! Тринадцятий! — нас викликали по рації.
Я взяв мікрофон.
— Тринадцятий слухає.
— Запишіть адресу Цибуха Петра, — сказав черговий.
— Хвилину… — Я поклав планшет на коліна й аркуш паперу зі списком власників «Волг», під ними вивів: «Цибух Петро». — Давайте, товаришу майор.
— Вулиця Продольна, 142.
Я швидко занотував.
— Є, — доповів. — У вас ніяких новин?
— Левенець дала свідчення про події на галявині, —. повідомив черговий. — Дуже турбується про Юрія, якого там залишили.
— Левенець? — я не второпав, про кого мова.
— Це Клава! Клава! — зраділо підказала Марина.
— Хай не турбується: Юрій з нами, — сказав черговому.
— Хм, Тринадцятий, я бачу, ви там не дрімаєте, — похвалив нас черговий.
— Іще одне: Шакула поклав гроші у спортивну, діжечкою сумку з чорної штучної замші.
— Угу… сумка… чорна… спортивна… — повторив майор. — Гаразд. З постів нічого втішного. Пошук триває. — І відключився.
— А Макс не з'явився у міліцію, — зазначив Юрій.
Його очі звузились, затуманились, і він став якимось млявим, обважнілим, наче поринув у сон. Очевидно, далося взнаки поранення й довге блукання лісом. Я дивувався з його завзяття, витривалості. Йому б не завадило відпочити. Проте відмовився, коли запропонували відвезти в лікарню. Молодчина.
Пазов дивився на адресу Цибуха-Чмиха. Я теж глянув і подумав, що спершу доведеться заскочити до нього. Нараз кинулась у вічі вулиця, на якій жив Савлук, і номер будинку — 140, а у Цибуха — 142 і та ж вулиця. Невже сусіди? Неймовірно! Втім, помилки не могло бути.
— Ти помітив? — запитав я Пазова.
— Авжеж, — відповів Яків.
Біля поста ДАІ ми побачили трьох інспекторів, і я швидко домовився з лейтенантом: хлопці спинять якусь легковушку і підкинуть Марину з Юрієм до міста.
— А коли ви їх покажете нам? — запитав Юрій, виходячи з машини.
— На очній ставці, потім — на суді, — відповів я.
Ми рушили.
— То куди тепер, Арсене Федоровичу? — спитав Бунчук.
— На Продольну.
— І Савлук на Продольній, — згадав сержант.
— Не тільки: вони з Цибухом сусіди, — додав Пазов.
— Овва! — здивувався Микола. — Банда, точно. Правда?
— Слідство покаже, — я не хотів робити передчасні висновки, хоча вони напрошувались самі й позбутися їх нелегко.
Насторожувало, що власник будинку і «Волги» — сусід Чмиха. А сусіди, звісно, спілкуються між собою. Принаймні знайомі. З'явилася можливість докладніше дізнатися у кожного з них про них же самих. Своєрідне взаємосвідчення. Припускав їхню причетність до пограбування з вбивством.